Володимир Лис - І прибуде суддя

Спробував я розпитати в суді, однак зустрів лише знизування плечима. Якоїсь неділі я здогадався навідатися до місцевої церкви, де побачив неподалік брами та біля сходинок при вході до храму кількох жебраків, та жоден з них не був моїм незнайомим знайомцем. Десь після першого місяця вечірніх блукань я подумав, що, може, жебрак приходить щоночі до потяга. Думка здивувала мене й змусила скептично посміхнутися. Але наступної ночі я прийшов і до санкт-петербурзького потяга. Довкола, як і в ніч мого приїзду, стояла моторошна тиша. Між кошлатими сірими хмарами плив повний блідий місяць. Я стояв поміж двох колій і думав, що безглуздішого заняття годі придумати. Все ж я дочекався потяга, який спинився якраз на одну хвилину, з якого ніхто не вийшов і в який ніхто не сів. Я провів кавалькаду вагонів, коли вона рушила, довгим поглядом. І вже як тільки зник вдалині останній вогник, думка, ще химерніша за попередні, завітала до мене: можливо, жебрак знає, хто й коли приїздить? Він знав про мій приїзд…

Усенький наступний день я кляв себе останніми словами за несусвітній ідіотизм, але таки вирушив у нічну мандрівку до станції. Результат був таким же. Ще тричі приходив я на так званий вокзал і лише один раз із потяга вийшли двійко дівчат. Побачивши чужого, вони злякано сахнулися. Я попросив не боятися і сказав, що позаяк той, кого я чекав, не приїхав, можу запропонувати себе в ролі проводжатого.

— Ми живемо зовсім недалеко, — сказала одна з дівчат.

Все ж я пішов разом із ними. Дорогою довідався, що обидві навчаються в Луцьку, у Волинському університеті, приїхали на вихідні до батьків. «Як буденно», — подумав я. Студентки справді жили недалеко, за проводжання чемно подякували. «Чого ж я чекаю, на що сподіваюся?» — спитав я себе, попрощавшись з ними. Замість відповіді лишилося хіба що смачно сплюнути і йти до своєї оселі.

Наступного разу, коли я навідався на станцію, там стояло троє кремезних молодиків. Щойно я поцікавився, чи вони теж чекають потяга, як один з них, котрий стояв найближче, мовчки вдарив мене кулаком у живіт. Я зойкнув від несподіванки, а до мене кинулися всі троє і, схопивши за ноги, так само мовчки кудись понесли. Як виявилось, недалеко. Розгойдавши, вкинули у порослу бур’янами неглибоку канаву. Звідти я, трохи прочумавшись, мав змогу спостерігати, як випірнув потяг, як мовчазна трійця схопила валізи і попрямувала до крайнього вагона. Вони постукали, і двері відчинилися. Так само швидко вони зачинилися, ледве трійця зникла всередині. Коли потяг від’їхав, мені нічого не лишилося, як, вибравшись з канавки, пообдирати реп’яхи і поволі, припадаючи на забиту ногу, тюпати у напрямку квартири.

Ані дорогою, ані вже у ліжку я так і не знайшов більш-менш переконливої відповіді, хто ж були ті троє. Комерсанти, які повезли щось на продаж до Білорусі чи у Санкт-Петербург? Місцеві, а може, луцькі рекетири? Заїжджі чи місцеві грабіжники, котрі когось чи щось обчистили у Старій Вишні? Ні до чого логічного не додумався, вранці ніхто не заявив про пограбування. Правда, бажання ходити вночі до станції зникло. Зрештою, колись так і мало статися.

Але не зникла потреба вирушати у вечірні мандрівки безлюдними вулицями Старої Вишні.

За вікном вже зовсім стемніло. Дощ не вщухав. Заскрипіли одразу усі двері — працівники суду розходилися по домівках. І мені пора. Я поволі підвівся з-за столу. Але ж і кабінет я отримав! Завдовжки п’ять і завширшки три кроки. Ледве вміщується стіл, два стільці біля нього, етажерка. Всі папери мушу тримати в шухлядах столу. Втім, як мені роз’яснили, мати окремий кабінет тут вважається неабияким привілеєм.

Вимикаючи світло, я чомусь подумав: «Добре було б сьогодні взяти у вечірню мандрівку когось із собою». Але кого? Жоден з моїх трьох-чотирьох знайомих, з якими я, умовно кажучи, заприятелював, не погодиться. Та, замикаючи двері, я вже знав, кого запрошу собі в попутники. Так, Лору, дочку моїх господарів, нещасну кульгаву дівчину, повне ім’я якої — Ґлорія — звучало радше знущанням над нею самою.

Я вийшов на вулицю. Дістав з кишені кепку, натягнув на голову. Заплюскотіла вода під черевиками. Пришвидшив хід. Не звертав жодної уваги на калюжі. Додому йшов завжди поволі, але цього разу мокнути мені не хотілося, та й вирушати у чергову мандрівку мокрим не було ніякого резону. Незабаром я вийшов на центральний майдан, де стояв будинок районної адміністрації, торговий центр, з іншого боку — перукарня, а ще трохи далі, де починалася головна вулиця, — церква, недавно відреставрована, відремонтована і заново відкрита для віруючих. Тьмяно блищали ліхтарі. На вулиці я зустрів не більше п’яти перехожих. Це була велика вулиця в містечку, де стояли два п’ятиповерхові будинки і декілька старовинних, ще з минулого століття. Взагалі, під час своїх вечірніх мандрівок я нарахував у Старій Вишні, окрім двох згаданих п’ятиповерхових, ще стільки ж у чотири поверхи, шість триповерхових і аж п'ятнадцять двоповерхових будинків. Словом, це був звичайнісінький маленький районний центр. Всі решта житлових будинків — близько трьох сотень — були одноповерховими. За цих неповних три місяці я обійшов Стару Вишню вздовж і впоперек.