Володимир Лис - І прибуде суддя

Ну й сон мені приснився, подумав, плентаючись за огрядною тіточкою до готелю. На щось він схожий, щось нагадує. Але що, ніяк не можу пригадати. Ніяк не можу.

…Після півторагодинного перебування в маленькому номері, де, крім двох ліжок і двох стільців, умивальника і шафи, нічого не було, вмитий, поголений, хоч і не дуже виспаний, я постав перед головою місцевого районного суду — моложавим підтягнутим чолов’ягою з чіпким, майже колючим поглядом. Від нього я дізнався, що супровідні документи на мене вже переслані, що мене характеризують як одного з найздібніших цьогорічних випускників юрфаку. Він радий, що такого спеціаліста направили в їхнє містечко. Буде ще більше втішений, коли мені в них сподобається. У мене є хороша перспектива стати суддею, тут намічаються деякі перестановки. Поки що ж він особисто бере мене своїм помічником. Помічник голови районного суду — це не так погано для початку.

Слухаючи його балаканину, я вирішував, чи розповісти йому про нічну пригоду. Оскільки я не люблю неясності у будь-якій справі, а найкращий захист, з моєї точки зору, — це удар на випередження, я розповів Миколі Мефодійовичу все, що сталося, але стисло і без зайвих емоцій. Приховав лише те, що здавалося тепер сумнівним, схожим на галюцинації. На кінець моєї трохи сухуватої розповіді я попросив поради, як вчинити: йти до міліції чи почекати виклику?

— А навіщо йти? — сказав голова суду. — Треба буде — то й викличуть. Ви ж ні в чому не винні?

«Авжеж, ні в чому не винен», — подумав я. Ані в чому. Я не штовхав провідниці з потяга, навпаки, намагався її врятувати. А те, що поніс її до лікарні, — то так би вчинив будь-хто на моєму місці. Застереження жебрака? Що це, як не маячня людини несповна розуму? Припустимо, я теж захворів, але коли я можу про це мислити цілком тверезо, то не таким уже й кепським є мій стан.

— Звичайно, я ні в чому не винен, — сказав я уголос.

Навіть у тому, що так пізно зустрів Людмилу, подумалось мені. Людмилу? Але хто це? Провідниця? Тепер, вранці, думка про якісь почуття до неї видалася мені смішною. Єдине, що не зникло, — це питання: що ж було насправді зі мною вночі?

Але відповіді на нього я не одержав. Щось казав до мене Микола Мефодійович — голова суду. Здається, про квартиру. Про те, що десь треба влаштуватися. Знайомих чи рідних у Старій Вишні нема? Нема, хитнув я головою. Тоді будемо ставити питання про гуртожиток. А може, й не гуртожиток. Є інший варіант. Він викликав секретарку і звелів покликати судового виконавця. Той збирався здавати квартиру, пояснив він.

Я, однак, мало дослуховувався до його слів. Все думав про те, чи справді Людмила загинула? Хтось наче обхопив мені голову руками і кричав у самісіньке вухо, що Людмила жива, що вона мене чекає. Доки ж це триватиме, подумав я, зараз же день. Я не знаю ніякої Людмили. Я ні в чому не винен. Мені раптом захотілося затулити вуха чи ще якось змусити змовкнути осоружний голос. Я уже підняв руки. І опустив — до кабінету заходив маленький згорблений чоловічок. За ним увійшов іще один, потім другий, третій, четвертий. Я мимоволі, передчуваючи недобре, заплющив очі.

— Ось і наш Антон Петрович, — почув я голос голови суду. — Познайомтеся, Георгію Васильовичу.

Повіки розтулялися важко, вони, здавалося, аж скрипіли. Спершу я побачив білу смужку стіни, яка бігла до чогось громіздкого і темно-коричневого. Шафа? Потім око впустило до моєї свідомості частину вікна, частину стола і за ним когось, кого неможливо було впізнати.

— Що з вами? — слова належали величезному чоловікові за столом, котрий заповнював весь кабінет.

Очі нарешті зовсім розплющилися. Інший чоловік — маленький, згорблений — стояв переді мною і простягав до мене руку. Він був один. Він запобігливо посміхався. Я здогадався, що це і є судовий виконавець, який має здати мені квартиру.

Я подивився у вікно і зрозумів, що дощ не перестане. А якщо й перестане, то ще не скоро. Довгий осінній дощ, який почався десь по обіді, тепер посилився. У надвечірніх сутінках перед вікном мого маленького кабінету на першому поверсі тьмяно блищали дві чималі калюжі. Я подумав, що сьогодні, напевне, не доведеться вирушати у мої щовечірні більш ніж дивні походеньки. Думати так було втішно.

Ось уже четвертий місяць я живу у Старій Вишні. Містечко маленьке, якщо пройти сотню-другу метрів від центру, потрапляєш у царство садків, тепер, восени, напівголих, і одноповерхових осель. У центрі — три бари, ресторан, щоправда, вечорами, а вдень його приміщення слугує їдальнею. Іноді мені здається, що ці бари, «барчики», як їх тут називають, зсуваються докупи, відстань між ними все зменшується і зменшується. Ось-ось вони зіллються у щось більше, а проте не менш задушливе, заповнене димом від сигарет із чужими літерами на пачках — ними бавляться місцеві «круті» хлопці. Втім, тих «крутих» можна перерахувати на пальцях, якщо не однієї, то двох рук напевне. Вони ходять з бару в бар, за вечір встигають обійти всі три, а часом навідатися і до четвертого, і п’ятого, розташованих на північній і південній околицях Старої Вишні. Іноді хлопці влаштовують собі розваги — на їхнє замовлення в усіх трьох барах вмикають «на повну котушку» музику — йде змагання, у кого голосніше або хто довше витримає одну й ту ж пісню. Рекорд належить місцевому рекетиру Віталику на прізвисько Буцол — він витримав тридцять одну «Морячку».