Володимир Лис - І прибуде суддя

— Добрий вечір, — привітався я.

Вона не відповіла. Стояла і незмигно дивилася на мене. Втім, швидше повз мене, кудись за вікно. Скидалася на манекен, білий, і від того ще незбагненніший і страшніший. А втім, я не почував ні страху, ні чогось іншого. Тільки заціпеніння, що охопило, відколи переступив поріг і побачив цю жінку зблизька. Не знаю, скільки ми так стояли. Я чув, як вона дихає, і недоречно подумав, що привиди навряд чи здатні так дихати. А збагнувши, що я здатен думати, зрозумів, що здатен рухатися і робити все що завгодно.

Найліпше було б повернутися і піти. Але щось заважало мені це зробити. Я мав ще їй сказати якісь слова.

— Вибачте, будь ласка. Ви торгуєте вночі? Мені можна щось купити?

Вона не відповіла. «Мабуть, вона хвора», — подумав я. Але чи зможу я їй допомогти? Можливо, до неї не можна озиватися? Нехай собі лишається, з мене досить того, що вже пережив цієї ночі. Я повернувся, аби піти геть — до готелю, блукати вулицями, до дідька в зуби.

— Ні, — почув я розпачливий крик, вже біля самого порогу. — Ні!

Переборовши себе, я озирнувся. Жінка, наче заведена механічна лялька, раз по раз здригалася і стукала кулачками по прилавку. Щось кинуло мене до неї. Ледве я наблизився, вона обхопила мене за плечі, а голова її стала битися об мої груди.

Я став теж механічно гладити її по плечах, бо нічого іншого не лишалося.

— Я забула, забула ті слова, — вигукнула зненацька жінка.

— Які слова? — обережно спитав я.

— Не знаю, — сказала жінка, підвела голову і подивилася мені у вічі, намагаючись щось побачити у темряві. — Я щоночі приходжу сюди, я намагаюся їх згадати, але не можу. Пане суддя, не забирайте ще й мого сина, благаю вас.

— Ви… мене знаєте? — вражено спитав я.

— Хіба ви не наш районний суддя? — скрикнула жінка. — Не з нашого районного суду?

Вона взялася гарячково обмацувати моє тіло — руки, обличчя, груди, певне, вже сині від ударів її голови. Доторки її пальців були гарячими, липкими, наче перед тим вона вимастила їх у мед чи в патоку, з якої готують дешеві цукерки. Мені раптом стало гидко.

— Я ще молода, ще дуже молода, — прошептала жінка. — Ви можете… Я можу заплатити…

Вона стала розстібувати ґудзики на халаті так само гарячково, наче наосліп.

— Послухайте, я не з вашого суду, — сказав я. — Я тільки приїхав до вас. Приїхав дві години тому.

— Не суддя? — простогнала жінка і відступила назад, та раптом знову накинулася на мене.

Я мовчки відштовхнув її і вибіг надвір. На Стару Вишню поволі, але нестримно насувався світанок.

Дочвалавши до лавочки перед готелем, я ліг на неї. Підклав під голову сумку, заплющив очі з єдиною метою — якомога швидше заснути. Хоча б на мить, якщо не на годину. До біса всі ці нічні пригоди. Але щойно моя спина торкнулася твердої лавки і стулилися повіки, як одразу ж побачив схилене наді мною лице Людмили, провідниці. Вона докірливо дивилася на мене. Мов зачарований, я, в свою чергу, вдивлявся у її такі знайомі, неповторні, незбагненно привабливі риси. Нарешті я простягнув до неї руку, але рука пройшла крізь її тіло. Як не дивно, це мене аж ніяк не злякало. Зате я зрозумів, як маю діяти далі. Мені треба пройти крізь неї всьому. Геть всьому. Якщо вдасться це зробити, я стану зовсім новим.

«А може… може, трапиться ще дивніше», — подумав я і підвівся.

Моє тіло не пройшло крізь її, а розчинилося у прозорій безтілесній оболонці. Я теж став невагомим. Я нічого не відчував і став підніматися в повітря. Та, піднімаючись, ставав і будинком готелю, і деревом перед ним, і лавкою, яка попливла за мною. Я розчинявся у довколишньому просторі, був частинкою його і водночас усім, з чого складався цей простір, містечком, що звалося Старою Вишнею, лісом, який виднів ся за містом, — спочатку я його побачив, а потім став ним. Над лісом поволі, безшелесно, величаво і просто викочувалося велике червоне колесо.

— Молодий чоловіче, прокиньтеся, — почув я. — Ви хотіли поселитися в готелі?

Я розплющив очі і побачив жінку років п’ятдесяти — кругловиду, з червоними прожилками на щоках.

— Ви хотіли поселитися в готелі? — повторила вона.

— Так, — сказав я і підвівся.

З-за готелю визирало сонце — майже таке, як я щойно бачив уві сні. Лагідний літній ранок стояв над Старою Вишнею.

— Вибачте. — Але вночі готель був зачинений, і я…

— Там біля дверей є кнопка. Треба було її натиснути.

Як все просто, подумав я. Подивившись на годинник, побачив, що вже за чверть восьма. Гаразд, хоч умиюся, приведу себе в порядок.