Ця її свіжість, здавалося, зростала також щомиті, і я зовсім не здивувався б, якби вона усміхнулася. «Смерть її для мене зовсім нереальна», — раптом подумалось мені, але цікаво: чи відчувають те саме ці люди?
Лікарі «швидкої», як виявилося, думали про зовсім інше.
— То ми завеземо її у морг? — спитав один з них.
— Може, спочатку додому? — спитав його старший колега. — Це ж Людка Чернякова, старого Черняка, що на Вощанівці живе.
— Людмила Черняк? — скинулася чергова. — Н-не може бути…
— Чому не може? — здивувався лікар. — Я точно знаю. Я ж місцевий. Та що з вами, колего?
Чергова справді виглядала дуже дивно: наляканою і спантеличеною — вона не тільки зблідла, а якось дивно поводила очима, наче на неї мали от-от напасти люди, котрі були поруч, або ж мав з’явитися хтось страшний з-за дверей, на які вона позирала з невимовним жахом.
— Розумієте… — далі вона видала щось булькаюче, схоже на таке — бдвтж…
Вона ковтнула друге слово, подивилася так, ніби забула мову.
— Вам погано? — кинувся до неї старший лікар.
— Ні-ні, — лікарка відставила руку з розчепіреними пальцями, інстинктивно боронячись від його доторку. — Розумієте… Річ у тім, що нам дзвонила жінка.
— То й що? — не зрозумів лікар «швидкої» — у його погляді став теж проростати острах.
— Жінка, яка назвалася Людмилою Черняк, — тихо, мов боячись, що її хтось почує, вимовила чергова. — Вона й повідомила, що мають привезти важко травмовану дівчину. Попросила все підготувати. Вона говорила якось так, — жінка затулила лице руками, — якось так говорила…
— Хіба одна Людмила Черняк є на світі? — розважливо сказав молодий лікар і запитливо подивився на старшого.
— Взагалі-то Черняків у Старій Вишні кілька, — подумавши, відповів той. — Сімей три-чотири. А може, й більше, я всіх не знаю. Але… Але ще одної Людмили Черняк, здається, немає.
— Може, вона сама подзвонила, поки ще не втратила свідомість? — припустив молодий, і подивився на мене. — Де ви її знайшли?
— Біля колії, — відповів я. — Але там телефону я не помітив. Це збоку від станції.
— Може, хтось так вас розіграв?
— Розіграв? — здивувалася чергова. — Навіщо? З такими речами не жартують.
— Що ж тоді виходить? — спитав наче сам себе молодший лікар.
— Стривайте, — сказала чергова. — Ось ви кажете, що вона місцева, — кивнула у бік померлої. — Але ж оцей добродій, — тепер вона хитнула головою на мене, — цей добродій каже, що це провідниця з потяга, який щойно зупинився у Старій Вишні і яким він сам приїхав.
— Так, я чув, що вона була провідницею, — сказав старший лікар. — Тоді що ж сталося? — він і собі пильно подивився на мене.
— Звідки я знаю? — трохи сердито сказав я. — Що вона місцева, мені сказав жебрак, який почув її крик. Ми з ним разом знайшли цю дівчину біля колії, я вже про це щойно казав. Тільки жебрак чомусь відмовився далі її нести, навіть іти разом зі мною.
Я вимовив це і раптом відчув, як мурашки пробігли по шкірі — пригадав слова жебрака про те, що, коли принести провідницю до лікарні, вона помре. «Ідіотство якесь, — подумалось мені, — звідки йому було те знати?» Хоча, це можна було передбачити з її стану. Але той нещасний обірванець запевняв, що коли занести її додому, то, можливо, нічого не станеться, є шанс її врятувати. Ні, таки ідіотство, маячня божевільного, якій я годен повірити.
Я раптом збагнув — не слухаю, що до мене каже старший з лікарів «швидкої».
— Ви до мене щось казали… вибачте…
Я ледве повертав язиком — стомленим, важезним, як і все тіло. За вікном глухо шумів сад, і той шум, здавалося, став наповнювати всю кімнату, розчиняючи присутніх у собі.
— Я питав, чи з вами не було ніякої жінки? — сказав старший лікар.
— Уявіть собі, жодної, — проти своєї волі розсердився я. — Коли я зійшов з потяга, мені взагалі здавалося, що це місто вимерло.
— Не гнівайтесь, — примирливо сказав старший. — Як вона загинула — встановить міліція. Ось, здається, вони й прибули.
Ми вийшли назустріч міліцейській машині. Я заново повторив свою розповідь молодому худющому лейтенантові, який дивився на мене вкрай підозріло. Я мусив їхати з ними знову на те саме місце, де ми знайшли Людмилу. Спочатку ми дісталися до станції, потім я у супроводі лейтенанта і двох сержантів та лікарів зі «швидкої», яких теж навіщось разом з машиною взяли з собою, мусив пройти тим же шляхом, яким ішов недавно разом із жебраком. У мене дедалі сильніше пекли очі й гули ноги. Там, на місці події, я ще раз повторив лейтенантові, що я Людмили з потяга не штовхав, а, навпаки, намагався її врятувати.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу