Володимир Лис - І прибуде суддя

Я підвівся. Тепер, після відпочинку, ноша полегшала. Провідниця заворушилася, тихенько застогнала.

— Я зараз, я швидко, — пробурмотів.

Усього двох-трьох кроків вистачило мені, щоб спинитися мов укопаному. Як же я не зрозумів раніше: дорожчого за цю дівчину, котра інстинктивно, у напівзабутті чи й забутті тулиться до мене, в моєму житті нікого не було. Все, що було до того, навіть Валерія, було несправжнє, наче гра, а може, й гра насправді. Щось схоже на сором відчував я, несучи провідницю, дівчину, яка відтепер мусить бути моєю, і не просто моєю, а моєю долею, єдиною, жаданою, і я мушу порятувати її. Швидше, швидше. Ось нарешті й перехрестя, три тополі вгадуються у темряві, а праворуч темніє щось схоже на скверик.

— Мила моя, потерпи, — бурмотів я, — потерпи, люба. Вже зовсім близенько.

Намацавши між дерев стежку, я пошкандибав нею, обминаючи стовбури, аби не зачепити їх Людмилиними ногами. Нарешті попереду забіліла будівля лікарні. Жодного вогника, як і в інших будинках, не було видно. Центральні двері виявилися, як і слід було сподіватися, замкненими. Я став обходити довкола будинку, придивляючись, чи нічого не написано на дверях. Побачивши табличку «Приймальне відділення», став гримати у двері.

Гримати довелося довго, дуже довго, вже міг прокинутися цілий будинок, але за дверима ані шелеснуло. Розпачливо озирнувшись, я побачив лавочку обіч алеї, що вела до дверей. Поклав Людмилу, яка при цьому сіпнулася і застогнала, а тоді знову кинувся до дверей, став гамселити руками і ногами.

Звук почувся не з-за дверей, а з вікна другого поверху.

— Гей, чи ви там здуріли? — озвався раптом сердитий чоловічий голос. — Хто там розгрюкався? Тут же лікарня, люди хворі, щоб вас чорти взяли.

Я підвів голову і побачив на тлі затемненого вікна якийсь невиразний силует.

— Зараз кину вам на голову вазона, тоді перестанете будити хворих людей, — грізно пообіцяв силует.

— Я теж приніс хвору, — сказав я. — Вона непритомна, а мені ніхто не відчиняв.

— А чому вам мають відчиняти, коли ці двері давно вже забиті, — сказали згори.

— Де ж тоді приймальне відділення?

— А он там, з правого боку, у флігельку, — вже менш сердито відповів хворий. — Там на дверях написано «Лабораторія». Але ви заходьте. Там уже давно приймальне відділення. І лікаря чергового там знайдете.

— Спасибі, — сказав я, взяв на руки свою дорогоцінну ношу і попрямував до флігелька, оточеного садом, який і я тепер угледів.

Як не дивно, двері виявилися незамкненими. Ледве я штовхнув їх, як вони відчинилися. В кінці вузького коридору побачив ще одні. Коли наблизився до них, двері розчинилися. На порозі стояла вродлива жінка років сорока у білому халаті.

— Заходьте, заходьте, — сказала вона. — Ми вас чекаємо.

— Чекаєте? — здивувався я.

— Так, — сказала жінка-лікар. — Нам зателефонували, що до нас несуть важко травмовану дівчину. Зараз сюди прибуде бригада лікарів зі «швидкої допомоги». Хірурга я також викликала. Кладіть її сюди, — вона показала на кушетку.

«Все-таки той жебрак виявився не такою сволотою, як я гадав», — втомлено і радісно водночас подумав я, обережно опускаючи Людмилу на канапу, застелену білосніжним простирадлом.

— Що з нею? — спитала лікар, нахиляючись над провідницею.

— Вона випала з потяга чи хтось виштовхнув її, — пояснив коротко.

— Але ж вона… — лікар узяла Людмилу за руку, стала намацувати пульс. — Вона ж мертва.

— Мертва? — скрикнув я.

Лікар притулилася до Людмилиних губ, певно, вслухаючись, чи є дихання, тоді стала масажувати їй серце. Тим часом зачувся шум, різко розчинилися двері, і до маленької кімнати зайшли четверо в білих халатах. Це були лікарі зі «швидкої допомоги» й санітари. Один з них, певне, зрозумівши, в чому річ, відразу розчинив вікно. Вони стали масажувати серце, дали Людмилі укол. Але всі їхні зусилля виявились марними. Провідниця так і не ожила.

Лікарка записала всі мої дані, занотувала мою розповідь.

— Ви ж розумієте, що ми мусимо повідомити ще й міліцію, — сказала вона.

— Звичайно, розумію.

— То ви будете працювати в нашому суді? — уточнила вона після того, як подзвонила у райвідділ міліції.

— Напевне.

Я відчував страшенну втому, що зростала з кожною миттю. Наче зі смертю провідниці з мене самого поволі витікало життя. Людмила лежала мовби просто заснула, готова от-от розтулити повіки, поглянути зі знайомим смутком у таких великих і печальних очах.