Володимир Лис - І прибуде суддя

Зачинено. Заглянувши про всяк випадок у вікна по обидва боки дверей, нікого, звісно, там не побачив. Лише контури якихось предметів проступали, у них можна було розпізнати столи і стільці, а під другим вікном виднілося щось схоже на лавку. Подумавши про лавку, я пошукав її очима тут, знадвору. Не знайшовши, зрозумів, що моєму становищу не позаздриш. Якщо не розшукаю лавки чи хоча б колоди, на якій можна було б перекуняти до ранку, то доведеться хіба що бігати довкола станції, рятуючись від несамовитого холоду. Чи спробувати знайти готель? Це все-таки ліпше, ніж мерзнути тут, вирішив я.

На розі станції я зіткнувся з чоловіком, що, мов чорна примара, вигулькнув переді мною. Це було так нагло, що я аж відсахнувся.

— Злякався? — глухим, надтріснутим голосом спитав незнайомець і так само жаско, аж у мене мороз пройшов по шкірі, засміявся. — Ха-ха-ха! Злякався! Ха-ха-ха!

Отямившись від переляку, я стояв, готовий дати відсіч чи навіть дорого продати життя.

Незнайомець раптом обірвав сміх. Тільки тіло його продовжувало, наче хто смикав за невидимі нитки, конвульсивно здригатися.

— Ви приїхали цим потягом? — спитав він по недовгій паузі. — 3 приїздом, пане… пане…

Він мовби щось намагався пригадати і не міг.

— Хто ви? — здивовано сказав я.

— Я? — чоловік переді мною не переставав хитатися. — Людина. Звичайна людина. Якщо хочете — місцевий жебрак.

Різко, неначе за командою, він підняв руку, погрозив пальцем.

— А от хто ви? Невже майбутній суддя? Ха-ха-ха!

— Ви що, прийшли мене зустрічати? — здогадався я, проганяючи неприємне відчуття від цього сміху, що лунав особливо зловісно серед ночі.

— Зустрічати? А чом би й ні? — сказав чоловік. — Чом би й ні, коли пан суддя прибув. Ви здивовані? Авжеж, ви здивовані. Втім, я б на вашому місці теж здивувався.

«Він, здається, п’яний», — подумав я. Очі мої, вже призвичаєні до темряви, помітили, що незнайомець зодягнутий у лахміття і взагалі схожий на жебрака, до того ж добряче пошарпаного, а може, й побитого. Хоча боятися, здається, нема чого — з таким я зумію впоратися, якщо, звичайно, той не ховає десь у кишені ножа.

Жебрак схопив мене за руку, заглянув у обличчя, заговорив швидко, пристрасно, немов боявся, що я перепиню його:

— Послухайте… Моя вам порада — їдьте негайно звідси. Дочекайтеся першого потяга і їдьте. Перший буде десь біля сьомої ранку. Або ні — не чекайте потяга. Ідіть колією. По шпалах. За дві чи три години дійдете до найближчого полустанку. Там і сядете на потяг. Послухайтесь — я вам добра бажаю. Інакше ви пошкодуєте, не раз іще пошкодуєте, що лишилися.

«Та він, окрім того, що схожий на жебрака, ще й божевільний», — подумав я. Як же від нього відчепитися? Я знову весь напружився.

— Добре, я побачу, — сказав якомога спокійніше. — Але не зараз, а вранці. Зараз я хочу відпочити. Як мені дістатися до вашого готелю?

Чоловік хрипко засміявся.

Я почув гострий терпкий запах, яким відгонило від нього. То був сморід чогось перегнилого і перепрілого, наче переді мною стояла не людина, а лежала купа ще торішнього листя. Купа, на яку цей обірванець щойно помочився, подумав з відразою я, почувши ще й запах аміаку.

— Ви можете дістатися до готелю, авжеж, можете… Тільки ви ніколи тоді не дістанетесь до самого себе, — сказав обірванець. — Бо такий шлях не пролягає через це місто. Це паршиве місто, яке називається Стара Вишня. Стара Вишня, ха-ха. Суцільна поезія. То ви не хочете вертатися?

— Можливо, завтра, — пообіцяв я, сподіваючись, що той нав’язливий чоловік відстане.

— Завтра? Завтра, тобто ніколи? — спитав жебрак. — Що ж, вам видніше. Ідіть до готелю. До готелю. Ось цією вулицею, потім звернете направо.

— Направо — коли? — уточнив я, прослідкувавши за помахом його руки.

— Коли побачите пошту. Пошту на розі. Її навіть у темряві можна роздивитися. Там два поверхи навіщось відмахали. Два поверхи для такого глухого задрипаного містечка…

Він затрясся, наповнений сміхом, який нагадував переливання води з пляшки у пляшку. І раптом замовк, напружено застиг, явно до чогось прислухаючись.

— Ви чули? — спитав, знов хапаючи мене за рукав. — Чули?

— Що я мав чути? — розсердився я, звільняючись від його чіпких пальців.

— Крик. Хтось ніби кликав на допомогу. Там… Знову. Чуєте?

Він показав кудись у темряву обіч станції, в той бік, де розчинився у темряві потяг. Я прислухався, але нічого, крім свисту вітру, не почув.

Чому я пішов за ним, за цим божевільним? Не тільки тому, що він умовляв, шарпав за рукав і переконував, ніби там попереду хтось кличе на допомогу. Мені раптом стало цікаво, авжеж, цікаво — куди він мене приведе? В якесь кубло розпусти, щоб пограбувати, а потім зарізати? Навряд чи у цьому містечку є якісь кишла. Плентаючись за ним, я відчував, як два почуття борються в мені: бажання повернутись і піти назад, доки ще бовваніє за плечима станція, і бажання штовхнути, вдарити цього ідіота, а тоді подивитися, як він зреагує: зарепетує, заплаче чи намагатиметься дати здачі? І все ж я не зробив ні першого, ні другого, я йшов, як і він, уздовж колії, ми обидва спотикалися об якесь каміння, дошки, ломаччя. Свистів за спиною вітер і все більше шарпав поли моєї легенької курточки. Холод змусив мене застібнутися.