Володимир Лис - І прибуде суддя

«До біса», — думав я, кляв і себе, і мого пришелепуватого проводжатого, та все ж ішов за ним.

Під ногами шурхотіли галька і суха трава. Десь здалеку доносилися дражливі запахи — пахнув мовби полин, але тут же до нього додавсь інший — запах м’яса, що розкладається. «Може, він веде мене на якесь звалище?» — подумав я. Спинився. Супутник не помітив цього, його постать стала розчинятися у нічній безвісті. Я злякався, що мій проводжатий от-от зникне з очей. Темрява довкола нього ніби ще погустішала. Я взявся доганяти дивного чоловіка, що бурмотів собі щось під ніс, а наздогнавши, спитав:

— Куди ми йдемо?

— Якби я знав, — сказав той. — Але послухайте… Хіба ви не чуєте?

Я прислухався: і справді крізь посвист вітру почув слабкий стогін. Ледь чутний звук, що долинав мовби з глибини землі. Проте, ледь чутний секунду-дві тому, він раптом став розростатися, стогнали вже наче зовсім поруч. То був стогін і людини, і якоїсь невідомої істоти. Майнула дивна думка, що то стогне сама поранена ніч, яка, здавалося, затягує нас обох у свої обійми. Та стогін раптово урвався, наче його й не було.

— Ніби там, — показав жебрак на підніжжя пагорбка, по якому тепер проходила колія.

Ми стали спускатися. Стогін то народжувався, то зникав.

Я побачив на землі чиєсь тіло. То була жінка. Вона лежала скорчившись і рукою загрібала під себе землю. Повільними рухами, напевне з останніх сил.

— Що з вами? — спитав я, опинившись поруч, але жінка не озвалась.

Ніяк вона не зреагувала і на мій доторк. На мої пальці, якими я взявся за її руку, поповзла цівка крові.

— Що будемо робити? — спитав я.

— Робити? — мов луна, озвався мій супутник. — Навряд чи ми чимось допоможемо їй.

— Треба кудись її віднести.

— Віднести? Боюсь, що це буде нелегко.

— Нелегко? Чому ви так вважаєте? — спитав я. — Вона, здається, не важка. Хоча б до найближчої хати.

— Найближчої хати? Та вам тут ніхто не відчинить.

— Не відчинить? Чому?

— Тому. Тому, що ніч. Тому, що ви у Старій Вишні.

— Тоді, може, викличемо «швидку»? — запропонував я.

— «Швидку»? — у здивуванні жебрака прозвучала нотка сарказму. — В цьому місті?

— Хіба тут нема «швидкої»?

— Є. Але вночі вона навряд чи приїде. Та й до лікарні далеко. Боюся, що нас там ніхто й не прийме.

— Не прийме? Чому? — я відчув, як до мене вертається глухе роздратування на цього чоловіка.

— Чому?.. Ви питаєте — чому?

Жебрак, чи хто він був, раптом знов засміявся. То був страшний, навісний сміх явно божевільної людини. Він весь трясся, мовби виконуючи якийсь ритуальний танець. Видовище, якщо це можна назвати видовищем, було жахливе. Густа, глуха ніч, поруч помирає жінка і трясеться від навіженого сміху обірванець, схожий на прибульця з потойбічного світу. І хоч я ні в які потойбічні світи не вірив, мені раптом вперше за цю ніч по-справжньому стало страшно. Але це тривало мить, може, півхвилини. Лють, що досі, за весь цей дурний, як я вважав, похід, збиралася у мені, вихлюпнулася назовні. Я кинувся до божевільного, чи того, хто прикидався ним, і добряче струсонув його за плечі.

— Перестаньте сміятися, — наказав я і, коли той не послухався, стусонув його в груди.

— Ви б на моєму місці теж засміялися, — сказав жебрак, проте немовби отямлюючись. — Огляньтеся хоча б довкола. Ви бачили таке мертве місто?

— Мертве місто?

— Авжеж, без єдиного вогника. Воно вмирає на ніч.

— Вмирає чи не вмирає, — все ще лютячись, сказав я, — а маємо щось робити. Ви знаєте, де тут лікарня?

— На другому кінці міста.

— Дарма. Допоможіть її взяти на руки.

Жінка, а можливо дівчина, вже не стогнала.

І все ж, нагнувшись над нею, я вловив ледь чутне дихання. Отже, жива. Я став її підводити, підклавши ліву руку під плечі, а праву намагаючись засунути під ноги, що визирали з-під темної спідниці. І раптом, коли її обличчя опинилося на рівні мого, здригнувся і ледве не впустив тіло на землю.

Лице здалося мені знайомим. Наступної миті я зрозумів: це провідниця з потяга, яким я щойно прибув до Старої Вишні. Людмила, провідниця з мого вагона, з якою щонайбільше півгодини тому попрощався.

— Що з нею? — спитав жебрак. — Вона померла?

— Ні, — сказав я. — Але якщо ми будемо ждати…

— Вибачте, — пробурмотів жебрак. — Мені здалося, що ви зойкнули. Я подумав…

— Я її знаю, — признався я, — це провідниця з потяга, яким я прибув.

— Провідниця? — чомусь аж скрикнув жебрак. — З цього потяга? Не може бути.

— Чому не може бути? Вона, очевидно, випала, ледве потяг від’їхав. Або… або хтось штовхнув.