Володимир Лис: І прибуде суддя

— Самі зійдете.

— Та я ж не знаю, коли ми її проїжджатимемо.

— Вже скоро. Хвилин сорок лишилося їхати.

Вагон шарпнуло. Раз, удруге. Зрештою потяг за третім разом зрушив з місця.

Провідниця стояла внизу, мов закам’яніла, і дивилася кудись уздовж потяга, який полишав її на пероні.

— Ви що, збираєтеся тут ночувати? — здивовано спитав я.

Лише тепер вона стрепенулася, мов підбитий птах, що все ж наважився злетіти, змахнула руками-крилами і побігла навздогін за потягом. Я простяг їй руку, міцно вхопив за тонкі холодні пальці, стиснув усю долоню і буквально втягнув до вагона.

— Що ж ви так? — докірливо промовив я. — Могли…

Я затнувся на півслові. Дівчина плакала, намагаючись з усієї сили сгримати глухе ридання.

— Що з вами?

Я розгублено тупцяв біля неї, не знаючи, що робити в цій ситуації. Раптом провідниця зойкнула, наче хтось невидимий взявся душити її, і припала мені до грудей, здригаючись усім тілом.

«Ну й халепа, — подумав я. — Істеричка вона чи що? А може, щось трапилося, доки я спав?»

Потяг уже мчався на всіх парах. До відчинених дверей залітав холодний вітер, такий холодний, наче літо за стінами потяга раптово помінялося на зиму чи принаймні осінь. А може, це тому так, що дівчина, котру я тепер тулив до себе і став мимоволі гладити її плечі, аби хоч якось заспокоїти, була вся теж холодною, наче її щойно вийняли з заморозника.

Взагалі я не лізу за словом до кишені. Але тепер я чомусь не міг видобути жодного не те що слова — навіть звуку. Потяг тим часом проминув місто і вистукував свою монотонну пісню серед поля.

— Давайте зачинимо двері, — нарешті сказав я.

— Пробачте, — прошепотіла вона, відриваючись від мене, та так різко, ніби щойно усвідомила, що притулилася до чогось гидкого.

Вона мовчки зачинила двері, причому якось із острахом, чи то боялася випасти, чи остерігалася чиєїсь невидимої руки з-за дверей. Мовчки, не кажучи ні слова, пройшла всередину вагона.

Я ще трохи постояв, потім рушив і собі. Провідниця сиділа у своєму купе, коли я проходив повз прочинені двері.

— Пане суддя! — гукнула вона.

Мене відразу розсмішило таке звертання. Я став у дверях купе і пожартував, що, доки ми доїдемо до Старої Вишні, може, встигну її засудити, якщо є, звичайно, за що. Нехай лишень признається у своїх гріхах.

Вона сумно поглянула на мене і сказала:

— Не встигнете. Це було б дуже довго.

— Дуже довго — що?

— Розповідати.

І, так само дивлячись кудись убік, мов боялася зустрітися очима чи, швидше за все, соромилася невисохлих сліз, сказала чи то й звеліла:

— Ідіть, ще подрімайте трохи. Ну, йдіть, чого ж ви… Я розбуджу.

Я знизав плечима і рушив до свого місця. «Вона таки чомусь боїться мене», — подумав дорогою. Вагон так само важко дихав. Спав і мій старий сусід. Чи, може, вдавав, що спить. Я сів на лавку, притулився спиною до стіни і собі заплющив очі. Щось щемливе підкотилося мені до горла. Ще за якихось двадцять-тридцять хвилин я опинюся в Богом забутому містечкові. І ледь я подумав про це, відчув ще й інше: смертельно не хочеться туди приїздити, відбувати тих три роки за направленням.

Я побачив лице Валерії, в її чудових волошкових очах — здивування, біль і образа. Як вона чекала тих кількох слів, які я мав сказати…

Розтулив повіки. До біса згадки. Я вчинив щиро, між нами все перегоріло, і якби я сказав: «Хочу, щоб ти була моєю дружиною», — чи ще якісь, близькі за змістом, слова, вони були б першим реченням епілогу до нашого кохання і наших почуттів, а епілог, як відомо, довгим не буває, він мусить поставити крапку в будь-якому сюжеті. Лишалося хіба що одружитися, аби лишитися у Львові, аби просто лишитися, зачепитися, як казали у нас на курсі. Але піти на таке я був не здатен. Я відчував, що не здатен і на інше — приїхати й написати Валерії, що кохаю її чи ще щось. Наприклад, що мені там сумно, навіть якщо буде сумно, нудно чи ще якось там насправді. Взагалі нічого не напишу, хоч і обіцяв це при прощанні. Але ж обіцяв, обіцяв, обіцяв, від цього нікуди не дітися, як і від прибуття до Старої Вишні, подумав я. Це порівняння мене здивувало. Наче я не довіряю самому собі, от як виходить.

Зненацька я пригадав свій сон. Ніколи не надавав значення снам, але тут відчув, начебто у сні є щось, чого я не можу пригадати. Ну, біг до якоїсь споруди, але до якої? Навіщо і звідки? Але ж це сон, подумав я. Дарма шукати у ньому змісту, тим більше якихось деталей.

І знову перед очима з’явилося обличчя Валерії. Тільки інше — тієї останньої ночі в Луцьку, при місячному світлі, яке падало на ліжко, де ми востаннє кохалися. Може, вона сподівалася, що те примарне світло, впавши на її голе тіло, розпалить мене по-справжньому, як було колись. Але тієї, останньої ночі я був такий як був, і обличчя Валерії нагадувало мені мертвотно-зелену маску відьми з якогось зарубіжного кінофільму.