Володимир Лис: І прибуде суддя

— Ти… плачеш? — здивовано спитав Коля-бригадир, посунувшись до неї.

— Ні-ні, тобі здалося.

Людмила поспішно відвернулася, ще раз тернула під оком. Коли ж повернулася до нього, подивилася у його гарні зіниці, схожі зараз на дві блакитні цятки серед хмари, що розповилася перед нею, її власні були сухими, принаймні їй хотілося, щоб так було.

— Я хочу тобі щось сказати, Колю, — промовила вона стиха помертвілими губами.

Ми зійшли з тролейбуса і побачили низеньку світло-зелену, чи, радше, салатову будівлю вокзалу — та наче випливала назустріч з темряви, підсвічена двома ліхтарями, що стояли пообіч центрального входу.

— У Луцьку такий маленький вокзал? — здивувався я.

— Хіба ти ніколи його не бачив? — у свою чергу здивувалася Валерія.

— Ні, — сказав я. — Я ж їздив до Львова через Володимир. А минулого разу, якщо пригадуєш, ми поверталися автобусом.

Ми оминули хоч і низьку, але продовгувату будівлю, вийшли на перон. Тут, коли вже спинилися біля самої колії, Валерія поставила питання, яке вже звучало кілька разів цього вечора:

— То що все-таки сталося, Георгію?

— Нічого, — сказав я. — Анічогісінько. Мене направили на роботу до Старої Вишні.

— Але чому? Петро Платонович ще вчора, коли я дзвонила до нього, знову підтвердив, що тебе залишають у Луцьку. Що трапилося у суді вчора, може, все-таки скажеш?

— Нічого й не трапилося, — сказав я. — Ми дуже мило порозмовляли з паном заступником голови суду. Як і попереднього разу.

— Дуже мило? — недовірливо подивилася Валерія.

«Які бездонні в неї очі, — подумав я. — Мені знову здається, що вони ще й безкраї. До того ж і розширюються, коли дивитися в них». І все ж я виплив з цих очей.

— Авжеж, — сказав уголос. — Він запитав, як я доїхав. А тоді повідомив, що мене направляють у Стару Вишню.

— І ти мовчки погодився?

— А що я міг зробити? Набити йому морду?

— Не погодитися. Боротися за себе. Зараз нема обов'язкового направлення.

— Я не знав, — сказав я.

— Це на тебе не схоже, — сказала Валерія. — Ти щось приховуєш.

— Анічогісінько, — сказав я цього разу неправду і додав: — Тобі не треба було сьогодні приїжджати.

— Чому? — спитала Валерія. — Я ж не винна, що Петро Платонович поїхав зранку у відрядження. Якби ти почекав до завтра.

— Не хочу чекати, — сказав я. — Не хочу, розумієш?

— Ти мене… Ти мене вже…

Вона не доказала і затулила обличчя руками. Але тільки на якусь мить, а далі, напевно, отямившись, зробила вигляд, що поправляє зачіску.

«Звичайно, ви можете відмовитися, — сказав учора заступник голови обласного суду. — Тоді я…»

Він не доказав, але я знав — тоді він зміг би з чистою совістю відпустити мене на всі чотири боки. Але я мусив би вертатися до Львова…

«Я не продаюся так дешево», — подумав я і подивився низенькому тлустому чоловічкові в очі.

Чоловік мовби засоромився. Але наступної миті відчув щось схоже на сором і я. Справді-бо, звідки чоловік за столом міг знати про мої взаємини з Валерією, про справжній стан моїх взаємин з Валерією, про те, що я її більше не кохаю…

— Як приїдеш, одразу ж напиши, — сказала Валерія тепер, щулячись під вітром на пероні. — Ні, краще зателефонуй. Ти, до речі, маєш гроші?

— У мене багато грошей, — усміхнувся я.

«Хоч би нарешті прибув той потяг», — подумав наступної миті й подивився на годинник над входом до вокзалу.

На ньому було 23:46. Потяг мав би вже прибути чи, принаймні, наближатися до станції, але його ще не було ні видно, ні чути.

«Я дивлюся, напевне, не в той бік», — подумав.

Та потяга не було видно і з другого боку. На годиннику — вже 23:48.

— Ти напишеш мені, як тільки приїдеш, — повторила Валерія.

— Напишу.

— Обіцяй.

— Обіцяю, — легко, аж сам здивувався, вимовив я.

— Не напишеш, — зітхнула Валерія. — Але чому, Жоро?

«Ось вона й гнівається, — подумалося. — Інакше назвала б Юрієм, Юрчиком, Юрасиком…»

«Невже тобі хочеться, щоб вона тебе зараз так називала?» — спитав я себе.

Відповіді не було. Як не було поки що й потяга. «Може, він зовсім не приїде?» — подумав я і побачив нарешті вдалині вогники, які рухалися.

Валерія знову щось сказала, але цього разу я не розчув, що саме, а перепитувати не став. У кишені намацав квиток, куплений вчора, — один з чотирьох, що продавалися на цей прохідний потяг у касі попереднього продажу Луцького вокзалу. Його я купив відразу, ну, може, десь за годину після того, як довідався, що мене направляють до Старої Вишні.