Володимир Лис: І прибуде суддя

— Ні, чому ж…

Часом і їздять, трапляються пасажири, хотіла вона сказати, але не сказала. Потяг, хоч лише на хвилину, але зупиняється.

Провідниця мовчки дала дорогу. Пасажир (сумка ледь не сповзла з плеча, він її недбалим жестом поправив) пройшов до вагона, наостанку послав дівчині поцілунок рукою. Провідниця ледве відбилася від безбілетників, порадивши їм пошукати щастя в інших вагонах. Ні, підробити вона не проти, але не сьогодні. Не сьогодні, от у чім річ.

Вона ледве дочекалася того моменту, коли потяг рушив і поповз уздовж перону, мимо пристанційних будівель. Ось уже його повністю ковтнула густа дьогтьова ніч, щоб за півгодини виштовхнути зі своїх обіймів на наступній станції. Тепер тільки дерева чорними привидами бовваніли обабіч колії. До Старої Вишні ще три зупинки: Рожище, Голоби і Ковель. Майже три години їзди. Дві з половиною. Якщо точніше — дві години сорок сім хвилин. «Виміряй із секундами», — покепкувала провідниця з себе. Вона відірвалася від холодного вікна, до якого притулялася чолом. Треба було йти у вагон, виконувати набридлі обов’язки. Зібрати квитки, видати постільну білизну. Потім прийде Коля, молодий бригадир. Він завжди приходить після півночі. Якщо потяг нічний. Нічний потяг. Нічний. Але ж як важко їй іти до свого купе. Господи…

Провідниця довго сиділа на лавці у провідницькому купе. Потяг уже повністю набрав швидкість. Якісь силуети тьмяно миготіли за вікном. Провідниця дивилася туди, очі її вбирали темряву, і темрява, здавалося, забирала їх до себе, притягувала її геть усю. Невже причина заціпеніння в тому, що у її вагоні іде цей чоловік, чи то швидше хлопець? Так, їде до Старої Вишні. Але ж він не знає, не може знати, звідки вона родом. Він сам не звідти, не з її рідного містечка, інакше б вона його знала, вони майже ровесники або й узагалі однолітки.

Чоловік зі спортивною сумкою, який їхав до Старої Вишні, мав місце приблизно посередині вагона. І хоч як відтягувала провідниця час, доскіпливо передивляючись квитки трьох інших пасажирів, таки добралась і до нього. Хлопець як хлопець. Худорлявий, але міцний. Руки теж міцні і, видно, дужі, плечі широкі. Не надто вродливий, але й не потвора. Хіба що вуха занадто стирчать, ніс ніби втиснутий в обличчя, трохи, майже непомітно викривлений. Може, боксер? На тонкі губи виповзала змійка іронічної посмішки. «Господи, навіщо я його вивчаю, — подумала провідниця, — час все одно іде, ще їхати якихось дві з половиною години, та й усе». Не думати про цей шлях — ось він, вихід.

— Що, фальшивий квиток? — весело спитав пасажир.

— Ні, чому ж… Пробачте. Постіль брати не будете?

— Та вже якось так передрімаю. Довго їхати?

— Дві з половиною години, — повторила вголос провідниця цифру, яка причепилася, мов реп’ях. — Дрімайте, я вас розбуджу.

— Дякую.

— Будь ласка. Це моя робота, мій обов’язок.

— Які ми ввічливі, — сказав молодий чоловік.

— Насміхаєтесь? — провідниця наважилась ще раз глянути на нього.

— Ну що ви… Дякую. Просто дякую.

Перш ніж піти далі, провідниця повагалася якусь мить. Спитати чи ні? Ну що їй до того, чому він їде до маленького містечка, загубленого серед поліських лісів? І все ж вона спитала:

— Ви у відрядження?

— У відрядження? — чомусь здивувався чоловік. — Ні, не у відрядження. На роботу.

І пожартував:

— На постійну роботу! На трирічне заслання.

З веселого приязного тону провідниця зрозуміла: він аж ніяк не проти з нею порозмовляти. Вона, здається, навіть йому подобається. А чому б і ні? Адже вона теж не потвора, доволі симпатична, якщо вже бути відвертою, хлопці з депо липнуть поглядами, а Коля-бригадир каже…

Провідниця обірвала думку, що стала волокти її невідомо куди, у темну безвість, і спитала:

— То ви за направленням?

— Авжеж, — веселості у його голосі навіть додалося. — Після університету. Перед вами бовдур, якого мали залишити у Львові, але не залишили. Навіть у Луцьку не зумів затриматися. Тепер їду в поліську Тьмутаракань. — Він тріпнув непокірним чубом. — Тож як повернетеся — передавайте привіт Львову. Ви ж зі Львова?

— Зі Львова?

— Даруйте? — хлопець трохи знітився. — Я гадав — бригада львівська, а не санкт-петербурзька, бо ж розмовляєте українською…

— Так-так, бригада львівська.

«А сама я зі Старої Вишні», — хотіла признатися провідниця, але знову нічого не сказала. Нащо йому знати? Натомість, перш ніж остаточно позбутися цього спілкування, таки поцікавилася:

— Ви будете вчителем? Не вгадала? Лікарем?