Володимир Лис - І прибуде суддя

Я відсмикнув руку, наче обпікся.

Яскраве світло, яке било мені в очі, було таким сліпучим, що я мимоволі затулився руками. Та безжалісні пекучі промені стали проникати крізь щілини між пальцями, здирати на пальцях шкіру, пробираючись до повік, випікаючи очні яблука. Біль ставав таким нестерпним, що я не витримав і закричав. Звук мого розпачливого крику вдарився об стіни високої сірої будівлі з грубими круглими колонами, до якої я перед тим невідомо чому поспішав. «Якщо пригадаю, чому йшов до цього будинку, світло перестане мене мучити», — зненацька подумалось мені. Однак безжальні прожектори не давали зосередитись, вогняний сніп все пік і пік з новою, ще страшнішою силою. Я вже нічого не бачив, лише відчував сотні, тисячі розпечених голок на своєму обличчі, на шкірі, яка, мабуть, уже перетворилася на червоне місиво. Ледве подумав про це, як відчув запах горілого м'яса. Збагнувши, що це запах м’яса з мого обличчя, закричав ще голосніше і розпачливіше.

— Прокиньтеся, прокиньтеся!

— Що-о?..

Ошалілими очима я дивився на старого чоловіка, котрий схилився наді мною. Куди зникло світло, яке мучило мене, хто цей чоловік з переляканими очима? І раптом, остаточно отямившись, збагнув: це ж був сон, щойно я бачив жахливий сон…

— Вибачте, — пробурмотів я знічено.

— Дарма, дарма, вам, напевне, приснилося щось жахливе?

— Так, приснилося.

Я звівся на лікті, виглянув у вікно. За тьмяним склом виднілась частина якогось подвір’я. Збоку примостився кіоск. Мимо вагона пройшли, перемовляючись, двоє чоловіків. Я збагнув: потяг стоїть на якійсь станції — і спитав, де ми.

— Ковель, — сказав мій сусіда.

Він сидів, звісивши ноги з постелі, мовби також намагався щось пригадати.

— Напевне, розбудив вас своїм криком? — спитав я. Сусід чи то не розчув, чи не схотів казати неправду. Я оглянувся. Раптом подумав: чули інші пасажири чи ні? Навпроти, на боковій лавці, спала, звісивши руку до самої підлоги, молода дівчина. Нижня губа в неї так відвисла, що, здавалося, теж от-от торкнеться підлоги. Зверху мирно посапував, одвернувшись до завішеного вікна, товстий дядько у чорній майці. Наступне бокове купе тонуло у напівсутінках. Я задер голову — сусід зверху наді мною теж спав. Отже, не так вже й голосно я кричав.

«Хіба це важливо?» — подумав я і зрозумів, що мені просто неприємне це нагромадження тіл у переповненому вагоні, дратує задуха і мішанина запахів, яка робить повітря кисло-застояним. Доведеться терпіти (бо заснути навряд чи зможу) півгодини, а то й більше. Напевне, більше. Я зиркнув на годинник. Чверть по другій. Якраз час для сну. Тому такий безпробудно сопучий вагон. Наче ковальський міх, який не можна спинити. Дратувало і світло з перону, чомусь ніхто не здогадався опустити чорну завіску, що стирчала зверху вікна.

Я звівся на ноги і шарпнув її руками з обох боків.

— Даремно, — озвався сусід. — Пробували.

Тепер він розгойдувався, заклавши руки за шию, мовби хотів зрушити вагон з місця. І це безглузде розгойдування теж стало дратувати мене. Я підвівся і, мимоволі потягнувшись, аж хруснули кістки в плечах, пішов проходом. Вагон спав, лише в одному купе вовтузилася якась тітка, щось шукаючи у величезній полотняній валізі й стиха постогнуючи при цьому. Мабуть, сіла щойно, в Ковелі.

У відчиненому провідницькому купе нікого не було. Подушка, синя шерстяна ковдра, на подушці — розгорнута книжка. На ковдрі біля стіни барвистим метеликом примостився легенький ситцевий халатик, певне, щойно скинутий з пліч. І враз я пригадав свою розмову з провідницею, коли та прийшла збирати квитки. Виразні, кольору темної сливи очі чомусь стали наполоханими, коли я сказав, що я юрист, працюватиму в суді. Смішна вона, ця дівчина. Либонь, суддя для неї — щось високе і поважне.

Провідницю я побачив внизу на землі. Вона повернула голову на звук моїх кроків, і в тьмяному поблискуванні пристанційного ліхтаря, що синювато-жовтим оком байдуже позирав на вагон, раптом, здавалося, майнула тінь від великого чорного птаха, так несподівано спохмурніло, ба, навіть стало зляканим її обличчя. Наче я, з’явившись, направив на неї пістолет і зажадав змінити курс потяга.

— Не бійтеся, — сказав я, здивований такою реакцією на мою появу. — Гаманця мені не треба, вашого життя тим більше.

— Хто вас знає, — вона ніби оговталася від несподіваного переляку.

— Не треба, не треба, — запевнив я. — Інакше хто мене висадить у Старій Вишні?