Володимир Лис - І прибуде суддя

Бари називаються — «Нептун», «Вітрячок» і «Венеція». «Вітрячок» ще зрозуміти можна. А от чому «Венеція»? Стара Вишня загубилася серед поліських лісів і можна заприсягтися, що дев’ять з десяти старовишнівців ніколи в житті не бачили моря.

— Чому «Венеція»? — перепитав мене здивований бармен.

Він подивився на мене так, наче я запитав його про рік заснування Старої Вишні чи як звали його предка у чотирнадцятому коліні. Очі його розширилися і звузилися, між його здивуванням і байдужістю, що прийшла на зміну подиву, встигла пролетіти зграя воронів і перетворитися на зграйку сонних мух.

— А чим ми гірші від інших? — спитав він мене нарешті, і це було риторичне питання й водночас вичерпна відповідь на моє запитання.

Отож, я живу тут четвертий місяць. Втім, слово «живу» не зовсім точне. Ліпше б його, як не дивно, вжити у множині. Вперше за двадцять сім років, відколи я з’явився на білий світ, в мені існує начебто двоє різних людей. Перший працює помічником голови суду, сумлінно виконує свої обов’язки, часом думає про те, що він довго не витримає цього нудотного існування в оточеному сосновим лісом і двома озерцями глухому маленькому містечку, де навіть судові справи дріб’язкові і не зможуть забезпечити успішної кар’єри, як би добре їх не провів. Отже, треба буде шукати інших способів, аби звідси вирватися — добре, якби це сталося раніше, ніж закінчиться термін роботи за направленням. Я діяв і міркував так, як на моєму місці діяв і міркував би будь-який вчорашній студент університету і мешканець Львова протягом п’яти років. Студент, який подавав неабиякі надії, вважався майбутнім світилом юриспруденції, до того ж був закоханим у старовинне місто з особливим українським духом і бурхливим політичним життям. Студент, який закінчив університет з відзнакою, але завдяки загадковому збігові обставин опинився у глухомані, а не в аспірантурі, міському суді Львова чи хоча б меншого, але все ж таки обласного міста, себто Луцька. Правда, голова Старовишнівського суду має явні симпатії до мене, каже, що у мене добрі шанси в майбутньому, але скніти у Старій Вишні я не збираюся. Хоча й розумію: поки що слід набратися терпіння.

Так цілком природно міркував я — перший Георгій. Другий щовечора, кожного пізнього осіннього вечора, вирушав у свої дивні мандри глухими пустельними вулицями Старої Вишні.

Вулиці тут стають порожніми, наче за якоюсь дивною командою. Ще у центрі звучить музика з «барчиків», немов кидаючи виклик темряві, яка насувається на містечко зусібіч, а вулиці вже порожніють. Якось я перевірив — ті порожні, глухі, без єдиного вогника вулиці поглинають музику, вона перестає звучати, ледве занурюєшся у безпросвітню осінню темінь. Міг би заприсягтися, що хтось невидимий бере ті звуки, жбурляє у грязюку, глевке місиво, що розквашує вулиці дедалі більше з кожним новим дощем, і втоптує люто, з насолодою, доки не перестає звучати остання квола нота. І тоді настає тиша, дедалі чорніша, в’язкіша і всеоб’ємніша. У неї бездонні очі, котрі розширюються, втягуючи у себе випадкових перехожих. У неї затаєна також темна і невидима саркастична посмішка, котру радше відчуваєш, аніж бачиш, і здається, що ця тиша от-от зарегоче і обхопить плечі ще чорнішими, ніж вона сама, долонями. Саме такими вечорами я й вирушав у свої мандрівки, постійні, наче цей вечірній морок. Мандрівки у пошуках крику. Того самого, про який казав мені жебрак. Спершу я спробував розшукати нічного незнайомця. Це було нелегко, бо я не знав, як його звати. Спробував описати його моєму квартироздавачу, судовому виконавцю Антону Петровичу, але той лише якось дивно, з жахом і невимовним докором подивився на мене. «Так, ніби я попросив помінятися ролями», — подумав я тоді. Ніби я захотів стати господарем дому, в якому жив на правах квартиранта. Чи навіть запропонував віддати на зґвалтування єдину дочку судового виконавця, яка мешкала разом з ним і його дружиною, такою ж маленькою і невродливою. Втім, і дочка також була невродлива стара діва, старша від мене на цілих чотири роки, до того ж трохи кульгава. Я часом бачив її на подвір’ї, іноді в містечку, де вона працювала швачкою на місцевому побуткомбінаті. Вона дивилася на мене великими сумними очима і поспішно відводила їх, втягуючи голову в плечі. При цьому, здавалося, от-от заплющить од страху й ніяковості ті свої великі темно-сірі очі, чи не єдину привабливу річ на невиразному, начеб розмитому обличчі. Обмінялися ми за три місяці щонайбільше десятком фраз, таких необов’язкових і байдужих, що я взагалі втратив будь-який інтерес до неї.