Володимир Лис - І прибуде суддя

Мені з часом навіть стало цікаво вивчати ці вулиці, які здавалися на початку моїх мандрівок схожими одна на одну, наче близнюки. Я став розрізняти їх й іноді вітався, наче з давніми знайомими. Кленова, Зелена, Привокзальна, Дударчука (як виявилося, місцевий партизан), 16 липня (день визволення містечка від німців), Святкова, Весільна, Трактористів, Мельнична, Чекістів, Лозового (ніхто не знав, хто це такий), Прикордонників (хоч до кордону звідси ще далеченько), Садова, Сервантеса (ого, сказав я собі, коли прочитав прізвище іспанського класика на перехнябленій, заржавілій залізній табличці), Ракетна, Ентузіастів (дві останні — дуже милі назви). Щоб знати, якою вулицею я ходжу, я інколи приходив вдень і зчитував назви або ж питав у тих, хто траплявся мені по дорозі.

Вдень вулиці наче розбігалися від мене. Це було дивне відчуття, до якого я згодом навіть звик. Потім я подумав, що воно — наслідок мого бажання зробити цей населений пункт трохи більшим, схожим на справжнє місто. Увечері ж і вночі містечко наче стискалося, скручувалося у чорний безмовний клубок, мовби мала дитина, залишена сама-одна у великому, наповненому мороком, страхом і привидами, будинку. Ця істота то завмирає, заціпеніло вдивляючись у темряву, то тихо скиглить, нарікаючи на свою долю і свою самотність, але настільки тихо, щоб ніхто не почув, бо вона боїться і звуків власного, наповненого жахом, голосу, і того невидимця, який за завісою пітьми чатує на неї, на її голос, і нестримно вабить до себе.

Вдень я іноді зупинявся, вітався з людьми біля воріт, питав, як мені пройти на таку-то вулицю. Часом мені хотілося попросити цих людей так само, як і я вийти пізнього вечора на вулицю і слухати, чи десь не пролунає крик. Голос, який покличе на допомогу. Може, й назве котрогось чи котрусь із них на ім’я, бо мене не назве напевне.

Тільки один раз стара бабуся, котра сиділа біля воріт, озвалася до мене першою.

— Синку, — сказала вона. — Зачекай-но, синку.

Вона важко дихала, натужно вимовляла кожне слово. Протягом нашого куцого діалогу я жодного разу не зловив її погляду.

— Ти, синку, я бачу, вже цього тижня другий раз проходиш цією вулицею, — сказала бабця, коли я повернувся до неї і привітався. — До кого ти йдеш, синку?

— До, власне, я йду… до Трофимчуків, — сказав я, заскочений зненацька її запитанням.

— Але ж тут немає ніяких Трофимчуків, — бабця пожувала старечими губами, мовби пригадувала — живуть такі чи ні. — Нема ні на цій вулиці, ні на другій. Не ходи більше сюди, синку.

— Добре, не буду, — пообіцяв я несподівано покірно, хоч мав би образитися — яке вам, мовляв, діло, куди та навіщо я йду.

Навіть не спитав, чому це вона радить мені не ходити цією вулицею, дивна бабусенція. А треба було спитати. Чомусь забракло духу. Як і забракло духу оглянутися, хоч я цього й хотів. Я наче заражався таємничим, не зрозумілим для мене страхом. І щоб позбутися його, вирішив неодмінно завтра ж прийти сюди знову. Але так і не прийшов. Правда, проходячи ввечері, зрозумів, що то та сама вулиця, але бабці на ній, звісно, тепер не було. І тут я подумав, що насправді проходив цією вулицею вдень лише раз. Вдруге — теж ввечері, як і сьогодні. То, виходить, бабця бачила мене саме ввечері? Мені стало трохи лячно. Щоб прогнати цей страх, я засвистів. Це був мій виклик цьому несподіваному переляку, цій тиші, безмовності, навіть самотності. Та ніхто не зреагував на мій свист, бо ніхто ж, напевно, його й не почув. І тоді я мимоволі пришвидшив ходу. Як би мені хотілося когось зустріти. «Дарма», — подумав я, а тоді вимовив це слово вголос. І пішов далі, до самої околиці.

Щовечора, десь після дев’ятої, я був майже єдиним перехожим. Ані чиїхось кроків, а після десятої — і жодного вогню. Проте я вже знав: даремно питати жителів містечка, чого чи кого вони бояться. У кращому разі вони зроблять вигляд, що не розуміють вас. Або стануть буркотіти щось про економію. Вертаючись зі своїх мандрівок, я навмисне вмикав світло. Іноді лягав спати при ньому. Ніхто не сказав мені жодного слова докору, хоча я став помічати, що люди Старої Вишні дедалі частіше дивляться на мене скоса. Чи це мені здається?

Незабаром я був удома. Моя оселя трохи більша за мій кабінет. Правда, все тут не моє: сервант, книжкова шафа і шафа для одягу, диван-ліжко, стіл. Все це належить моїм господарям. Раз на тиждень господиня пере мої речі, коли я спробував відмовитися, вона заплакала, і я мусив погодитися. Їсти я готую собі сам, але багато мені й не треба.