Володимир Лис - І прибуде суддя

Ходьба вранішньою вулицею, де вже господарював листопадовий приморозок, збадьорила. Дорогою я остаточно вирішив: аби хоч трохи розтривожити сонний старовишнівський курник, хай би там як, а таки продовжу роман з Нілою. Судячи з усього, я їй сподобався, як і вона мені. Цікаво, за що її били ті двоє? За легковажну поведінку, зраду котромусь із них?

В їдальні сиділи лише двоє чоловіків за пляшкою пива. Склянки біля них були наповнені бруднувато-білою піною. Я подивився на порожні столи, на яких виднілися сліди бозна-яких патьоків, на картину якогось місцевого художника на стіні — дівчина серед поля з букетом квітів і пучком калини в руках. У моїй голові з’явилося відчуття, що я міг би зайти до цієї їдальні десять чи двадцять років тому й застати таку саму картину і в залі, і на стіні. Двох цих чоловіків, які нітрохи не помолодшали б, буфетницю, що, спираючись на прилавок обважнілими грудьми, думала б свою нескінченну думку. Чи бачила вранішній сон, в якому їдальня перетворюється на залу, куди хтось невидимий намагався заштовхнути ще одну пару любителів пива, ще двох таких, як я, випадкових снідальників, котрі не мають домашнього прихистку для тіла й душі. «Треба буде зайти сюди ввечері, часом тут буває людно», — майнула у мене думка.

— Я хотів би поснідати, — сказав тихо і подумав, що мені таки не хотілося б розбудити буфетницю.

З кухні долинув брязкіт посуду, жіночий голос покликав якусь Катю, котра досі не почистила картоплі. Буфетниця все ще дрімала.

— Мабуть, сьогодні день такий, що й пиво не йде, — почув я голос одного з тих двох за столом.

— Віро, чому в тебе пиво тепле? — спитав другий.

Буфетниця отямилася, але не відповіла, а подивилася на мене так, наче я прийшов зачинити їхню їдальню назавше.

— Доброго ранку, — сказав я.

— Є тільки шніцель і чай, — замість «доброго ранку» відповіла буфетниця. — Будете брати?

— Буду, — приречено погодився я.

— Катю! — загорлали з кухні уже погрозливо. — Так ми ніколи не зваримо супу.

Я, проте, намагався усміхатися. Сьогодні мені хотілося усміхатися.

Шніцель, звичайно ж, був підгорілим, а чай — теплою підсолодженою водичкою. Та я ковтнув їх за одним подихом — голодне з’їсть і холодне, а ці так звані страви були теплими.

Чемно подякував буфетниці, хоч дякувати не було за що. Але сьогодні мені хотілося дякувати.

Зустрівши на площі працівника районної ради, з яким нещодавно познайомився, я перекинувся кількома словами, порадів разом з ним добрій погоді. При підході до суду сказав комплімент своїй співробітниці, хоч зовні та й характером вона скидалася на бабу-ягу.

Сьогодні вранці мало початися слухання справи про спробу пограбування крамниці в одному з сіл району. Справа мені видавалася ясною, грабіжник, на якого вказав посварений з ним сусід, визнав свою вину. Вів засідання сам Микола Мефодійович, тому я мав принаймні півдня вільного часу.

Я, звісно, замельдувався [1] Замельдуватися (діал.) — з’явитися. до нього, терплячи, з посмішкою вислухав розмірковування про сьогоднішню справу, отримав ще одну папку з проханням дати оцінку. Микола Мефодійович повідомив, що він уже отримав зауваження за те, що й досі тримає мене помічником. Я міг би перейти слідчим у прокуратуру, але він хоче, щоб я лишився в суді. Одному з суддів, Микиті Григоровичу, до закінчення терміну суддівства за віком усього рік. Я подумав, що ліпше було б працювати слідчим, але нічого не сказав.

У приймальні я пожартував із секретаркою. В коридорі почув уривок розмови людей, котрі чекали початку судового засідання. Спустився на свій перший поверх, сів за стіл, став гортати щойно отриману справу і вже за кілька хвилин зрозумів, що не можу ні про що думати, окрім Ніли. Невже вона не зателефонує? Подивився за вікно. Майданом простували одинокі перехожі. Сонце освітлювало дерева і будинки так яскраво, мовби в містечку була не осінь, а весна. Тепер Стара Вишня здавалася свіжовимитою і радісною. Додай — і щасливою, бо щасливий ти сам, сказав я собі. Щасливий, що покохався з якоюсь повією, котру інші безжалісно били.

Я пригадав раптом свій вранішній сон. За цих три місяці Валерія дзвонила двічі, я написав їй листа. Писати не було чого, а написати правду не насмілювався. Останні тижні я став сумніватися, чи справді розлюбив Валерію. «Мою Валерію», — кепкував. Але не міг себе примусити думати інакше. Все вирішилося само собою: я зрадив Валерію, зробив це легко, але ж, з іншого боку, жодних обітниць їй не давав.