Валентина Мастєрова - Смарагд

— Слава Богу, — вихопилося в лікаря. Він узяв його руку й попросив: — Ану, поворухни пальцями.

Данило намагався поворушити, але пальці не слухалися. Та обличчя лікаря світліло.

— Добре, добре, — підбадьорював, коли пальці ледь здригнулися один раз, вдруге.

Чекав, що лікар скаже, аби поворушив і пальцями ніг, але той нічого не сказав, тільки похвалив:

— Ну, молодець. Хороший ти хлопець.

— Чим? — вихопилося в Даня, хрипле й приглушене. Уперше за скільки часу він почув свій голос.

— Хороший, бо смерть переміг.

Минув іще тиждень, і його перевезли в загальну палату, але він так і лежав на животі, на якомусь спеціальному ліжку. Не встиг ні з ким познайомитися, як під вікном хтось голосно застогнав. Дань повернув голову на стогін — обличчя того, хто стогнав, було в бинтах, немов у марлевій масці. Зрозумів, що солдат стогне не так від болю, як від страху перед темрявою. Той страх передався Даню. Уже вкотре спробував поворушити пальцями ніг, але не відчував ні пальців, ні самих ніг.

Хай би хтось із ним поговорив, переконав, що час поставить на ноги. Хоч би збрехав, Дань повірив би, адже від тих думок, що з кожним днем обсідали дужче й дужче, хотілося не тільки плакати, а й кричати на весь світ. «Каліка, безногий каліка! Ні, з ногами, але мертвими. Я і сам наполовину мертвий. Тоді навіщо? Навіщо?!»

Ночі були тягучими, мов безпросвітна туга. Часто не тільки Данило, а й інші поранені лежали до ранку з розплющеними очима, хоча ніхто не розмовляв. Але в тому мовчанні, мов у суцільному гомоні, вчувалися думки — в усіх майже однакові. У тих думках зринала домівка, рідні обличчя й пекуче бажання вирватися з полону фізичної немочі.

Спочатку Данило надіявся, що одного разу пальці на ногах заворушаться і нарешті відступить страх перед майбутнім. Але минали тижні й місяці, а він так і не відчував ніг. Рішення прийшло в одну з безсонних ночей. Та, щоб померти, тіло потрібно було наповнити життям. Тепер він з’їдав усе, що йому приносили, уважно слідкував за медичними інструментами, з якими до нього приходили медсестри, за тим, що в кого лежало на тумбочках. Тільки все це було недосяжне.

У хвилину розпачу запитав у лікаря, мовби той був у чомусь винен:

— Коли ви мене на спину перевернете? Невже я свій вік на пузі пролежу?

— Потерпи ще трохи, — почув заспокійливе. — На все потрібен час.

— Скільки, скажіть мені — скільки?! — закричав, ударивши кулаком по подушці.

— Не знаю, — лікар узяв його руку. — Я не Господь Бог…

Не раз уявляв, як це болюче й немічне тіло посадять в інвалідний візок і відправлять на знущання парторгу Туманичу. Навіть подумки не виходило назвати його батьком, бо саме він відправив його сюди. Знав, що Данило не омине цього пекла. Не міг не знати… Тепер нехай відправлять йому тіло, над яким не зможе познущатися. То буде синова помста. За себе, за матір. І за Афганістан.

Перебирав у пам’яті своє життя. Часом було соромно. За що — і сам не знав. Якось згадав про Софію, і стало гірко, що забруднила його мрію про перше кохання — умре, так і не пізнавши його. Тепер уже точно. Після таких думок руки самі стискалися в кулаки, а зуби втиналися у подушку.

Одного разу підвів голову і побачив перед собою рушник, яким витирали його після умивання. Глянув спочатку в один бік, потім — у другий, простягнув руку і смикнув рушник із металевої дужки. Радісно підібгав під себе і затаївся. Уночі спробував рушник на міцність — витримає, але як його розірвати? У руках сили не вистачало. Підніс рушник до рота і зубами розірвав посередині.

Зранку часто посміхався, озивався на розмови. Але потім затих, навіть відмовився обідати. Лежав із заплющеними очима й відчував, що палату наповнює надвечір’я. Воно здавалося лагідним, як у дитинстві. Може, тому, що у ці години всіх прощав і більше не відчував ні болю, ні образи, ні ще чогось. Заспокійлива порожнеча витіснила з душі усі почуття, навіть — страх.

Наче й не спав, тому здивувався, коли побачив маленького дідка у довгій полотняній сорочці, що йшов до його ліжка. Чомусь ішов не від дверей, а від стіни навпроти — дверей Данилу не було видно.

— Отако, боягузе, — посміхнувся до нього дідок. — Уже б давно можна на спину перевернутися, а ти все пузо мнеш. Ану ж, ну, давай.

Данило заперечливо хитнув головою, й обличчя дідка з лагідного зробилося суворим:

— Не тобі зі мною змагатися — роби, що кажу.

— Я сам не повернуся. — Данило відчув себе маленьким, зовсім дитиною, що ось-ось заплаче. — У мене, дідусю, ніжки мертві.