Валентина Мастєрова - Смарагд

— Ет, — дідусь сердито відмахнувся рукою. — Ще твоїм ногам бігати й бігати. Тільки не забіжи, куди не треба.

— Дідусю! — зойкнув радісно Данило. — Поможи мені стати на ніжки!

— Чого ти? — над ним нахилилася медсестра. — Розбудиш усіх.

— Думаєте, вони сплять? — буркнув Данило.

— Думаю, — голос медсестри звучав стомлено.

— Допоможіть мені перевернутися на спину, — раптом попросив Данило.

— Як це, я сама? — заперечила жінка. — Нехай лікар скаже, — і поклала теплу руку на його плече. — Дочекайся ранку. Треба ж і ліжко переслати, і щоб хтось дужчий мені допоміг — ти ж он який великий. Завтра все зробимо. Не панікуй, хлопче, ще повоюєш, — промовила завчено.

— Я не хочу більше воювати, — відповів Данило роздратовано.

Медсестра на те важко зітхнула й невесело посміхнулася:

— Наче нас хтось питає, чого ми хочемо.

Зранку прийшли санітари, переклали Данила на каталку й відвезли у перев’язочну. А коли привезли назад у палату, поклали на інше ліжко, поклали обережно й на спину. Йому спочатку здалося, що опустили на гарячі вуглини, він аж зуби зціпив, щоб не закричати, потім побачив над собою стурбоване обличчя лікаря й насилу посміхнувся.

Почали боліти ноги. Боліли так, що він не витримував і стогнав. Медсестра сказала лікарю, але той заперечливо похитав головою:

— Вони в нього не можуть боліти.

— Не витримаю більше, — сичав крізь зуби Данило. — Я кричати буду.

Гукнули лікаря.

— Твоє щастя, якщо болять, — промовив той недовірливо, зняв ковдру й з усіх боків обмацав його ноги. — Ану ж, спробуй, ворухни.

Нічого не виходило, хоча Даню здавалося, що пальці слухаються, ворушаться. Та лікар розчаровано накрив ноги ковдрою й мовчки вийшов із палати.

Данило силувався вдень і вночі. Було, хтось із поранених озивався жартома:

— Чого ти крекчеш — санітарку покликати, чи що?

На якийсь час він затихав, потім знову напружувався, намагаючись таки ворухнути пальцями.

З ним щось відбувалося, але більше в свідомості, ніж у тілі. Ловив себе на тому, що подумки блукає в лісі, поблизу хутора, лазить по деревах або з розгону плигає у теплу світанкову воду. Нікому не казав, що наяву відчуває, як та вода огортає тіло. Він плавав і плавав, руками підгрібаючи під себе воду, а одного разу, коли в уяві ставав на дно, щоб вийти на берег, відчув під ногами слизький мул, з-під якого щось гостро муляло в пальці. Обережно ступив, аби не підковзнутися і не впасти, заплутався в жабуринні й закричав. Він закричав насправді, і так голосно, що в палаті всі посхоплювалися, навіть ті, хто не ходили, попідводили голови, а чергова медсестра злякано запитала:

— Що таке? Хто кричав?

Данило дивився на неї й глибоко дихав.

— Що таке? — перепитала жінка, обводячи поглядом поранених.

— Нічого, то спросоння, — відповів хтось на іншому ліжку.

А він заплющив очі, воліючи, щоб за медсестрою швидше зачинилися двері. Потім довго вслухався у своє тіло, боячись знову обманутися.

До нього приходили лікарі з різних відділень, мацали ноги, роздивлялися рентгенівські знімки, просили поворухнути пальцями. Данило ворушив. При цьому всі дивилися на його ноги й ніхто — на обличчя. А воно усміхалося.

Солдати, що вже видужували й скоро мали вийти з госпіталю, по кілька разів на день заходили в палату. Він обнімав їх за плечі й, плутаючи ногами, ішов по коридору, відчуваючи фізичний біль і щастя.

Часто приходив прапорщик Пустовойт, передавав із роти вітання, а одного разу сказав неголосно:

— Ми тут хотіли дочекатися тебе, щоб відмітити, аж, видно, не судилося. Салаго, з тебе могорич.

— За що? — Данило завжди радів Миколі Івановичу, мов комусь дуже рідному.

— За орден Червоного Прапора, — і Пустовойт подав газету з його портретом і Указом Президії Верховної Ради Радянського Союзу. — Упізнав цю мордяку?

Данило довго розглядав свою фотографію, потім поволі читав Указ, а потім відклав газету й несподівано запитав:

— Олег вижив?

Микола Іванович не відвів погляду, але мовчав. Тільки в його очах Данило побачив біль, який прапорщик не приховував.

Нарешті настав день, коли, спираючись лише на палицю, він підійшов до трапа літака. Радість повернення на рідну землю з випаленого сонцем і війною Афганістану була такою сильною, що Дань відчув, як його переповнює любов до всього, що було по той бік кордону. Лише за кілька діб, опинившись у невеличкому райцентрі, несподівано запитав у себе: «А що тепер?»

Його ніхто не зустрічав і не чекав. Під’їжджаючи до села, подумав, що нікому нічого про себе не писав. І коли вийшов з автобуса, довго стояв на дорозі, вагаючись, куди йти.