Валентина Мастєрова - Смарагд

Невістка вражено заглипала на свекруху і промовила зі злістю у притишеному голосі:

— Тільки ти сама їсти варитимеш і сама будеш прати.

— Наварю. — Маріуці в цю мить дуже хотілося, щоб і Марта кудись пішла з хати слідом за Григорієм. — А прати він і без мене уміє ще змалечку… при мачусі живши.

Від образи у Марти на очах виступили сльози, вона ледве стримувала себе, щоб не вчепитися свекрусі у волосся.

— Ну, почекай, я тобі ці слова пригадаю, — промовила з притиском і відштовхнула Маріуцу з дороги.

Данило ночував у батьковій хаті. Спати було м’яко і зручно — Маріуца постаралася. Але сон не йшов. Що він робитиме завтра — чекатиме листоношу, який принесе пенсію? Давно у хаті не було нагайки. Коли Данило і Юрко пішли з дому, Марта вкинула її у піч. Тільки Данило знав, що батько й досі міг серед ночі вигнати сім’ю на вулицю. Знав, що колись обов’язково підніме і на нього руку. А він… Спати не давали не тільки думки, а й тіло, яке боліло, особливо вночі, коли сум’яття пережитого дня влягалося, наче піднята бетеером курява.

Прокинувся від того, що баба тихо гримала на дітей, аби ті не кагалили й дали йому виспатися. Посміхнувся, бо зрозумів, що ні батька, ні мачухи уже вдома немає.

— Ще б трохи полежав, — зустріла у дверях його Маріуца. — Відпочив би від тої служби…

— Я за чотири місяці так належався, що на все життя вистачить, — відповів онук весело.

— За скільки-скільки? — перепитала баба і часто закліпала віями, намагаючись затамувати сльози. — Ану ж, покажи мені свої рани.

— Не треба на них дивитися. — Данило сумно посміхнувся, а потім додав веселіше: — Вони всі уже позаживали.

Після сніданку Маріуца прибрала на столі, помила посуд і сіла біля вікна вишивати.

— Кому це ти вишиваєш? — здивувався онук, роздивляючись узори на білому полотні. — Ти ж раніше й за голку не бралася.

— То раніше, — підняла Маріуца полотно проти вікна і замилувалася роботою. — Раніше діти не давали, а тепер нічого робити, а платять добре.

- І картини вишиваєш чи тільки рушники? — зацікавився Данило.

— Що просять, те й вишиваю. Бува, приносять свої узори, а коли сама придумую. Ось подивися, — любовно погладила розкриту квітку маку, з блакитною росинкою на яскраво-червоному пелюстку. — Правда ж, гарно?

— Не те слово. — Дань захоплено дивився на квітку, яка, ніби жива, цвіла на полотні. — Навчи й мене.

— Таке скажеш, — засміялася Маріуца. — Треба воно тобі…

Але в Данила ніби щось затремтіло всередині — він уже бачив інший мак, що цвів на схилах гір. Пелюстки обривав гарячий вітер, і вони падали на пісок, наче краплі солдатської крові.

— Я теж хочу вишивати. — Недовірливий бабин погляд чомусь дратував, і він кинув сердито: — А що мені тут робити, що?

Стара жінка на те лише здвигнула плечима:

— Хіба я проти — сідай, учися. Я й полотна відріжу грубішого й узори доберу. Чого ти сердишся?

Данилові здалося, що він усе життя хотів вишивати. Щось ніби заспокоювалося в ньому, коли на полотно, один за одним, лягали кострубаті хрестики. Та малюнок, народжений у свідомості, ніяк не хотів оживати на поверхні домотканого полотна. Терпляче виколупував голкою нитки, що не створювали тієї картини, яка жила в ньому.

— Усе не так, — сердився на свої руки, по кілька разів перебирав клубочки з нитками, добираючи потрібні тони, але до вечора на полотні не було жодного хрестика: що вишив — порозплутував. Увечері зачинився у кімнаті, щоб не зустрічатися ні з батьком, ні з мачухою. Не вийшов і вечеряти, хоча Маріуца й наполягала.

Наступного ранку попросив у неї, аби відрізала такого полотна, якого він сам скаже. Довго потім сидів біля вікна, тримаючи в руках шматок білої тканини, а до вечора на ньому була вишита невеличка квіточка, на тонкому погнутому стеблі, схожому більше на колючу дротину з єдиним пелюстком.

— Що це ти понаплутував? — незадоволено оцінила баба його роботу. — Не квітка, а каліка якась, — схаменулася, дивлячись на палицю, що стояла біля стола, навпроти онука, і заплакала. — Невже ж у тому клятому Афганістані покалічили не тільки твої ніжки, а й душечку?

Данило нічого не відповідав, тільки мовчки дивився на квітку.

— Усівся коло старої баби, — не вгавала Маріуца. — Хоч би пішов до хлопців, по селу пройшов, із людьми побачився. Вишивка тобі потрібна, — не могла спинитися, бо відчувала вину не тільки за сказане, а й за той біль, що переживав онук. — Дівчат он скільки женихів виглядають…

Данило взяв палицю, обперся і важко підвівся: