Валентина Мастєрова - Смарагд

Афганістан дошкуляв холодними ночами, снігом, який швидко танув, і вітрами, що піднімали густу завісу піску, від якого не було порятунку. Пісок набивався в ніс, рот, запорошував очі й забирався аж під спідній одяг. Особливо дошкуляв, коли доводилося робити марш-кидок у гори, виручати своїх або ж вибивати з якоїсь ущелини душманів.

Тепер Данилові доводилося не тільки перев’язувати поранених, а й стріляти, рятуючи, відстрілюватися, рятуючись. І до того смугла шкіра стала майже коричневою, а чорне волосся вицвіло на сонці й поруділо. Не жахався, коли бачив понівечені тіла, а холоднокровно робив усе, щоб полегшити муки чи зберегти життя. А коли не вдавалося зберегти, по кілька днів ходив мовчазний, губи його були стиснуті у сувору складку, а блакитні очі перетворювалися на колючі нерухомі цятки, які здавалися неприродними на почорнілому обличчі. У такі дні його всі обминали, навіть Андрій не зачіпав, хоча за ці місяці став для Данила справжнім товаришем.

Одного пронизаного вітром дня разом із іншими солдатами він отримав наказ їхати у складі колони на супроводження матеріально-технічного вантажу для потреб гарнізону. Бойова охорона колони складалася із семи бетеерів, але на багатьох вантажівках стояли зенітні кулемети. Данило першим заскочив на бетеер і мовчки потиснув механіку руку. Це був їхній із Олегом ритуал перед виїздом на кожне бойове завдання. Разом із санітарною сумкою на плечі у Данила висів автомат, а за поясом — кілька гранат. За Данилом легко скочили прапорщик і ще кілька хлопців, теж обвішаних зброєю.

Дорога піднімалася вгору серпантином, по якому важко повзла військова техніка. Колона скидалася на довжелезного змія, голова якого була уже в горах, а хвіст — на самому початку підйому. Як правило, душмани не чіпали «голову» й «хвоста», вони нападали на середину, де завжди їхали наповнені важкі бензовози. Підірваний бензовоз зупинявся, на нього наїжджав наступний. На дорозі створювалася вогняна пробка, в якій гинули люди й машини.

Цього разу загорілося відразу кілька бензовозів. Солдатів, що намагалися виплигнути з палаючих машин, розстрілювали прицільним вогнем снайпери. Бетеер, на якому їхав Данило, зупинився, і всі миттю посплигували на дорогу. Попереду бушувало полум’я, яке ніхто не гасив, вибухали автомобілі. Так тривало лише якусь хвилину. Команда «До бою!» привела до тями тих, хто запанікував чи розгубився, і вже на узбіччі дороги Данило побачив прапорщика. Стріляючи, той біг прямо до великих кам’яних брил, із-за яких били по колоні афганці. За ним побігли інші солдати, але душмани не відступали зі своїх укриттів, і тому здавалося, що стріляють самі оці гори.

Данило дерся по камінню, нічого не відчуваючи, окрім люті, й автомат у руках не замовкав ні на хвилину. Його висока кремезна фігура виділялася між іншими, і раз у раз близько дзизкали кулі. Та лише коли позаду хтось голосно зойкнув, він різко спинився, вирізняючи зойк болю між іншими криками. Повернувся і побачив, як неподалік упав механік їхнього бетеера. За кілька стрибків опинився біля Олега — той лежав обличчям у кам’янисту землю. Присів, обережно повернув і сахнувся — лице товариша запливало кров’ю, тільки сині, мов російське небо, очі були широко відкриті, і в них іще жевріло життя. Швидко розкрив санітарну сумку, як поруч у камінь вдарила куля. Одна, друга, третя… Не тямлячи себе, ухопив автомат і стріляв, аж поки віддалік не почув нелюдський передсмертний крик. Тоді спустошено став на коліна, дістав перев’язочний пакет. І вже не бачив, як під шаленим вогнем душманів залягли солдати, лише чув, як хтось охрипло кричав, віддаючи накази.

Коли закінчував перев’язувати, підвів голову. Тієї миті з-за кам’яної брили вихопилася рука, і граната полетіла назустріч його погляду. Він не встиг нічого подумати, упав на Олега, закриваючи його груди й голову своїм великим тілом. Прапорщик так і знайшов його після бою, із затиснутою стрічкою бинта в руці й посіченою осколками, змокрілою від крові гімнастеркою. Нахилився й обережно стягнув важке тіло на землю.

— Синок, — покликав неголосно, — синок.

Але Дань не обзивався.

Він відчував себе зовсім маленьким у безмежному просторі незвичайного світла. Те світло було і в ньому самому, заспокійливе і навдивовижу м’яке. Але чогось не вистачало, бо почувався так самотньо, мовби загубився у великому лісі. І хоча світло заспокоювало, Даню хотілося когось погукати. Нарешті він зрозумів — кого.