— Салаго, як ти? — одного разу запитав прапорщик Пустовойт і привітно поплескав по плечу. — Через годину поїдеш зі мною за поштою.
Данило зрадів. Мав при собі трохи кишенькових грошей, то перше, про що подумав, — купити лимонаду й напитися досхочу. При виїзді з Баграма стояли дукони, за прилавками яких торгували чоловіки в афганській військовій формі.
Поштовий вузол був за вісім кілометрів. Микола Іванович знову запитав, чи пишуть. У відповідь Данило ніяково посміхнувся.
— Ясно, — кивнув головою прапорщик. — Нічого, не падай духом. Хоча… А мої бісенята скучають, — несподівано заговорив про себе. — Син уже козак, а донька ще малявка, — і від очей бризнули стрілочки зморшок, які робили обличчя не по-військовому домашнім.
Під’їхали до КПП, бетеер поставили на майданчику, де «паркувалася» прибула техніка. Щойно Данило сплигнув на землю, до нього підбіг афганський хлопчик років десяти, глянув, оцінюючи, і попросив:
— Командир, бакшиш.
— Що він хоче? — обернувся Данило до водія.
— Подарунок, — відповів той. — Ці малі афганці — наче наші циганчата, — глянув на товариша і зніяковів.
— Хлопці, дивіться мені, — попередив обох прапорщик, бо ці дітки й «магнітку» під машину можуть підсунути.
— Командир, бакшиш, — потяг нетерпляче за рукав гімнастерки хлопчик.
Данило знову забрався в машину, взяв банку консервів. Хлопчик зраділо вихопив подарунок і відразу кудись зник. Поки прапорщик ходив у штаб, до бетеера підійшов підліток, посміхнувся і привітався російською мовою. Данило здивувався, а той назвав своє ім’я і запитав, як їх звати й звідки вони. А потім розповів, що мріє про Радянський Союз і біля штабу вивчає російську мову, спілкуючись із військовими.
— Хочу вчитися у Москві, у медінституті. Радянські лікарі хороші. — Говорив російською непогано, радісно посміхався, довірливо дивлячись на обох солдатів.
— А сестра у тебе є? — запитав жартома Данило.
- Є, — швидко відповів хлопчик, — мала і стара.
— Старша, — засміявся Олег і підморгнув Данилові. — Вона, певно, ходить у паранджі?
— Так, старша ходить у паранджі, — зрадів підліток, що вивчив іще одне слово. — А мала… — шукав потрібні слова, щоб щось сказати про меншу сестру, та, мабуть, іще не знав таких слів російською мовою, тому підняв руку на рівні колін, показуючи її вік чи зріст.
— Малявка, — уточнив Данило весело.
— Малявка, — повторив за ним хлопець і засміявся.
Данило теж засміявся і в цей час його гукнув прапорщик, щоб ішов за мішком із поштою.
Поверталися назад, і знову курява густим шлейфом тягнулася за машиною. Проїхали небагато, коли попереду побачили БІРДМ-2 із розпізнавальними знаками афганської армії. Щойно бетеер наблизився до машини, на дорогу сплигнув афганський військовий і підняв руку.
— Чорт, — лайнувся водій-механік і запитливо глянув на командира.
— Зупинись, — наказав той, — але спершу об’їдь.
Коли бетеер зупинився, він сам виліз, а солдатам наказав чекати. Не встиг сплигнути на землю, як до нього підбіг афганець і почав гарячково щось пояснювати, допомагаючи жестами. У цей час іще один афганець буквально витягував із машини зовсім молодого військового, майже підлітка, зі смертельно блідим обличчям.
— Під’їдь ближче! — наказав прапорщик механіку. — Данило, помагай. — Пораненого гуртом підхопили і затягли на бетеер. — Паняй швидше, бо помре! — знову закричав Олегу. — Машина рвонула з місця, і афганець голосно застогнав. — Не довеземо? — прапорщик запитливо глянув на Данила.
— Тримайте краще. — Дань буквально поклав афганця йому на руки й підняв закривавлену гімнастерку — поспіхом і невміло забинтована рана була майже відкрита. Швидко вплигнув у машину, схопив санітарну сумку і дістав протишоковий блок.
— Тепер ти тримай, а я вийду на зв’язок. Тримай міцніше, бо злетить у пилюгу к бісовій матері! — кричав прапорщик сердито, коли Данило перев’язав рану. І так само сердито кричав, повідомляючи комусь, що везуть тяжкопораненого афганського солдата.
Біля медсанбату їх уже чекали — коли під’їхали до КПП, там стояла санітарна машина. Афганець був непритомний, а на чолі виступили дрібні крапельки. Данило допоміг зняти його з бетеера, відчуваючи під руками худе обм’якле тіло.
— Як ти думаєш — скільки йому? — запитав Олег.
Дань лише здвигнув плечима і знову забрався на машину.
— Шістнадцять, а може, сімнадцять, — відповів сам собі механік.
А Данило з тугою поглянув на санітарну машину, в якій помирав афганській юнак. Що помирав — точно.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу