Валентина Мастєрова - Смарагд

— Мамо! — покликав неголосно. — Мамо!

— Я тут, синку. — Ізабелла ніжно погладила його по голові.

Данило впізнав її відразу, бо насправді вона жила у його пам’яті, жила навіть тоді, коли не знав про це. Мати посміхнулася, і Дань здивувався, бо саме таку посмішку він бачив на іконі, що стояла вдома на покуті, і на тій, що нишком узяв із будинку померлої бабусі. Нараз йому стало тривожно.

— Мамо! — вигукнув злякано. — Мамо! Ти ж більше не покинеш мене?

Мати докірливо похитала головою:

— Хіба ж я тебе кидала?

— Але ж ти знову…

Дань не розумів, що з ним відбувається. Щось відривало від матері, немов поглинало у темряву, і його охопило болюче відчуття втрати. Він заридав. Почув, як хтось промовив здивовано: «Плаче…» Схлипнув, у цю мить гострий біль пронизав усе тіло, і свідомість поглинула рятівна темрява. Коли наступного разу розплющив очі — вразила тиша. Лежав на животі, обличчям униз, відчував, що хтось є поруч, але не міг ні поворухнутися, ні обізватися.

— Хлопче, — заговорив до нього незнайомий голос. — Ти поранений, тобі зробили кілька операцій. Найстрашніше позаду. Тримайся.

Що то було — ніч чи знову безпам’ятство? Данило розплющив очі. Знову біль — він застогнав. Страшенно захотілося поворухнутися, повернутися і лягти на спину, але тіло було чужим. Здавалося, що в ньому живий лише біль, який не давав ні спати, ні думати. Часто заходив лікар, Данило не бачив його, тільки чув голос. Щодня він оглядав рани, давав розпорядження медсестрам і завжди казав щось підбадьорююче. Потім були ін’єкції, перев’язки, та полегшення не наступало.

— Привіт, салаго, — почув одного разу таке знайоме і таке рідне. — Сачкуєш? Я так і знав. — Прапорщик Пустовойт підійшов до ліжка, і його долоня, що, мов у механізатора, пахла металом і пальним, лягла на стрижену голову Данила. — Та-ак, кучері твої гавкнули. Це ж тепер на тебе дівчата й дивитися не схочуть.

Данило жадібно вдихнув той запах і відчув, що посміхається. І не подумки — губи, які досі здавалися дерев’яними, розтягнулися в посмішці. З грудей вирвався звук, уперше — не стогін, а щось радісне, схоже на «агу» немовляти. Невідомо, хто більше зрадів цьому звуку — він сам чи прапорщик.

— О! — вигукнув той голосно, мовби був не в палаті, а десь на полігоні. — Моя баба казала, що, коли хтось мекає, мов цап, із того обов’язково вийдуть люди. Як ти, хлопче?

У відповідь Дань лише радісно видихнув повітря.

— Значить, скоро підеш на поправку. — Микола Іванович говорив розважливо, але без фальші — Данило б те відразу відчув. Та фальші у прапорщика ніколи не було. — Хлопці просилися зі мною, але я їх не взяв, то привіз торбу вітань. Віддавати, чи як? — жартував, і Данило аж бачив лукавинки у його очах. — Швидше оклигуй, бо тут одна подія намічається, а без тебе ніяк. Не умовляй, не скажу, бо хлопці мені боки намнуть.

Данилу страшенно хотілося повернути обличчя до того батьківського тепла, та голова була заважкою, а язик у роті дерев’яним. Микола Іванович ніби зрозумів його бажання, взяв руку, що немічно звисала з ліжка, спершу легенько потиснув, потім обережно поклав під ковдру.

— Видужуй, салаго. Мені вже треба йти, бо я лише на хвилинку впросився.

Уперше за ці дні він заснув, а не провалився в темряву, де не було нікого й нічого. Йому наснилося поле, та замість жита на полі росло каміння, гостре й високе — у людський зріст. Знав, що потрібно знайти якусь стежку, щоб перейти, шукав і не знаходив. Тоді зрозумів, що треба самому прокласти шлях, злякався, бо в руках не було нічого. Безнадійно глянув на свої долоні, розізлився і з силою вперся у великий камінь. На диво, камінь хитнувся й поволі звалився убік. Данило зрадів і ще з більшою силою уперся у наступну глибу, але зрушити з місця не зміг. «Коли б хто допоміг, — подумав, озирнувся й не побачив нікого. — Треба самому. Та мені життя не стане, щоб оце поле здолати».

Гостроверха брила таки посунулась, залишивши після себе яму, в яку Данило боявся дивитися. Наступний камінь був іще важчим. Несподівано побачив, що це не просто каміння, а пам’ятники на могилах. Жахнувся, коли почув:

— Що ти шукаєш серед мертвих?

Не бачив, хто говорив, але суворий голос відчував поруч із собою.

Прокинувся від того, що лікар торкнув легенько за плече:

— Як ти сьогодні, хлопче?

Дань лежав нерухомо, але відчув, ніби в ньому щось змінилося, ніби прокинулося після глибокого сну. Переборюючи страх, поволі повернув голову й побачив стомлене молоде обличчя, уважні очі й радісну посмішку.