Валентина Мастєрова - Смарагд

— Був, а що?

Дань мовчав. По руїнах, що залишилися від того штурму, було видно, що у кишлаку жило чимало афганців.

— Не тільки я. — Андрій дивився кудись поперед себе, затягуючись цигарковим димом. Потім кинув недопалок подалі і промовив зі злістю: — Нехай би вся оця земля згоріла ще до нас. Скільки тут хлопців наших… А ти ходиш, слідочки від голок дивишся. Знаєш, які слідочки після Афгана залишаться в кожного отут? — мало не вдарив себе кулаком у груди. — Послужиш іще трохи — узнаєш.

Вони обоє мовчали, поки не прозвучала команда «Шикуйсь!». Але за хвилину дали відбій. Солдати розійшлися й повсідались купками прямо на землю, один біля одного. Андрій знову сів коло Данила й дістав другу цигарку.

— Щось трапилося, — промовив ніби сам до себе. Потім глянув Даню в лице: — Ти на мого друга — Пашку Трубецького — схожий. Ми з ним… Це його гітару я тобі віддав. Пашка ненавидів боягузів, за друга йшов у вогонь і воду. Він і ще двоє хлопців на дембель готувалися, а у взвод новенького підкинули. Сопливе таке, на бетеер боїться залізти. Сюди, на стрільбище, нас привезли, то він кинув автомат і закрився руками. Як із таким іти на завдання? Хлопці трохи випили — тут, аби хотів, завжди можна спирт знайти, взяли того молокососа, поставили до стіни й кілька разів над головою «клацнули» з бетеера, щоб не був таким боягузом. Він і штани обмочив. Хлопці жартуючи, а він, сука, коли ті заговорилися, пробрався у бетеер і всіх трьох на місці уклав. — Андрій затягнувся цигаркою, потім сплюнув на землю. — Кажуть, що його й не судили, тільки в Союз відправили. Пашка — ленінградець, ми тут його Князем дражнили… Я бачу — прапорщик Пустовойт до тебе придивляється — він не буде довго тримати на задвірках.

Хотів іще щось сказати, але в цю хвилину з боку Баграма з’явився АН-24. Деякий час його не було видно, лише чувся монотонний гул двигуна — літак кружляв десь над горами. «Фоторозвідка», — здогадався Данило, коли гул то стихав, то знову наростав із боку гір. І з того ж боку чулися часті глухі постріли. Несподівано всі, хто був на стрільбищі, почали прислухатися — мотор літака заревів, мов поранений звір.

— Підбили, — тихо промовив Андрій, — стингерами дістали, суки.

Солдати напружено дивилися в небо — літак не горів, але за ним тягнувся довгий шлейф диму. За кілька секунд розкрилися три парашути, по яких із гір стріляли з усіх видів зброї. На землі десятки пар очей напружено дивилися на ті куполи, під якими беззахисно висіли живі мішені для душманів. Уже в частині Данило почув, що командир літака разом із другим пілотом не вистрибнули, а розбилися, намагаючись посадити підбиту машину. Але вони встигли передати на землю, звідки їх підбили.

То була звичайна для війни робота: одні літаки, скинувши бомби на визначену ціль, поверталися назад, інші, завантажені, злітали. На схилах гір палали вогнища, які було видно не тільки з літаків, а й усім, хто тієї ночі дивився на цей поєдинок неба і землі, коли небо розтинало землю десятками тонн смертоносної зброї, а земля у відповідь плювалася криваво-червоними язиками ненависті, що виривалися в небо разом зі снарядами, мінами й прокляттями, адже звідти посилали на землю смерть разом із чужинцями і єдинокровні брати-афганці. І літали вони на тих самих радянських літаках, але з іншою символікою, часто поступаючись професіоналізму військових льотчиків і їхній витримці. Одного разу Данило бачив, як під час посадки літак, яким керували афганські льотчики, плигав по злітній смузі, мов переляканий цап, перелетів через сітку і вибухнув за територією аеродрому. Чого хотіла у цій війні країна з її ще феодальним рівнем розвитку, розрізнена й розділена не лише горами? Тут убивали і своїх, і чужих з однаковою жорстокістю. Дань уже знав, як душмани катували полонених радянських військових і як знущалися з поранених і мертвих. Тому останній патрон у бою солдати залишали для себе.

Через кілька тижнів юнак почав звикати до гір, що, здавалося, зовсім затуляли Баграм від іншого світу, до теплої хлорованої води, до санчастини зі стерильною чистотою і запахом ліків. Але не міг звикнути, коли після чергової бойової «роботи» одних солдатів обережно вивантажували з бетеерів і «вертушок», бігом несли до медсанбату, інших поволі клали на землю, а потім відправляли на Батьківщину в «чорних тюльпанах».

Інколи думав про батька, який, напевно, уже знав від Юрка, що він служить в Афганістані, але чи то зовсім збайдужів до синової долі, чи надіявся, що війна зламає непокірного і той озветься першим. Але при самій лише думці про це в його душі піднімався протест.