Анатолій Дністровий - Сніданок на снігу

Наступного дня про газету дізнався декан і його заступники, вони також прийшли подивитися на «вільну пресу», що так несподівано виникла буквально «нізвідки», виникла несанкціоновано і надто демократично. Декан пожартував, що наші студенти — талановиті у всьому, але дав доручення своєму заступнику контролювати процес і знімати небажані матеріали-папірці, щоб не було жодних непристойностей і нічого такого, за що по голівці можуть не погладити. Його заступник із розумінням кивнув головою і взявся ще ретельніше вивчати дописи. Високий, худий, мов швабра, він зігнувся, ніби шаховий кінь над ватманом, настромив окуляри на кінчик носа і взявся читати написи на папірцях.

Вася Долото, який постійно епатував викладачів і студентів своїми вибриками — чи то літературними вечорами, коли юні літератори виступали, обкладені пляшками молока на підлозі, чи то постановками спонтанних пантомім і п’єс буквально на вулиці, біля входу до факультету, чи фарбуванням свого волосся в сивий-сивий колір… словом, Вася Долото став справжньою знаменитістю, і на нього дивилися, як на чудо природи, однак були й такі, що засуджували і намагалися вести виховну роботу. Його неодноразово попереджували, щоб не розводив на факультеті «патлату бітломанію», і Вася час від часу затихав і його не було чути.

Декан викликав до себе старосту курсу, також поетку, як Вася, Марійку Шовкоступ, а також голову студентської комсомольської організації Володимира Ситого.

— Зізнавайтеся, чиїх рук справа? — посміхнувся декан і пильно подивився на них із-під густих чорних брів, сидячи за своїм столом.

Шовкоступ і Ситий сполохано перезирнулися, але Марійка, як чемна дівчина з райцентру, донька парторга спиртзаводу, забелькотіла наввипередки Володі:

— Це Долото! Це все він!

Ситий нерозбірливо пробубонів, що це він, і опустив голову.

— Я так і знав, — засміявся декан і відпустив їх.

Газета й далі висіла, однак із кожним днем епіграми ставали в’їдливішими і стосувалися переважно викладачів. Особливо студенти любили в цих жартівливих і саркастичних віршиках римувати прізвища викладачів, у яких збігалися закінчення: «Євсеєва задовбала Корнеєва» — всі відразу згадували стару дрібну бабусю-фронтовичку, завжди знервовану та сварливу, яка ходила коридорами та постукувала своєю паличкою, а також молодого асистента Льоню Корнеєва, який читав семінарські заняття після лекцій цієї бабусі, а вона постійно встромляла свого носа в його справи. Але діапазон тем про викладачів невдовзі почав змінюватися: з’являлися анонімні папірці про те, хто, коли і які бере хабарі, хто з викладачів є гульвісою та полюбляє студенток. Деякі подружні пари працювали на одному факультеті, й особливу увагу читачів почали привертати папірці з інтимними подробицями про подружню зраду. На перервах біля газети юрмився такий натовп студентів і викладачів, що пройти коридором іноді ставало неможливо.

Декану доповіли, що ситуація стала неконтрольованою і що знімання анонімок нічого не вирішило, вони виникають — ніби гриби після дощу.

— Але це не найстрашніше, — сказав заступник декану.

— Що там ще?

— Ось, — він розкрив зірвану газету «Чорне і біле» на столі перед деканом і показав на дрібні написи кульковою ручкою на ватмані. Декан уважно читав сині каракулі, і в нього очі буквально лізли на лоба. Це були дуже страшні вірші — вірші, за які могли посадити. Він миттю зрозумів усю небезпеку:

— Коли це з’явилося?

— Минулої перерви ще не було. Це написали під час третьої пари лекцій. І не прикріпили папірчик, а написали! — сказав заступник декану.

— Провокація?

— Думаю — так.

— Ви точно впевнені?

— Важко щось сказати…

— Цю гидоту треба знищити, — сказав переляканий декан, — і ми зробимо це зараз.

Вони взялися разом витирати гумкою крамольні вірші, але це нічого не дало. Тоді декан узяв ручку і почав нею замальовувати написи. Його заступник також узявся це робити. Потім вони пошматували ватман на дрібні шматки.

— Дурні дітиська, — сказав декан.

— Боюся, що це робив не дурень.

— Ви так думаєте?

— Про це вже знають майже всі.

— Хто всі?

— Студенти. Декілька викладачів — це точно.

— Значить, відреагуємо, — невдоволено сказав декан.

Наступного дня декан дав доручення публічно засудити витівку Васі Долота і доручив розглянути його поведінку спершу студентській комсомольській організації факультету, а потім на засіданні факультету. Він викликав до себе Васю, сам зачинив за ним двері і посадив за свій довгий стіл, за яким відбуваються наради. Декан став за спиною Долота, який сидів за столом, і неголосно почав його пиляти: