Анатолій Дністровий - Сніданок на снігу

— Ви не знайомі? Це Василь Долото — політв’язень, — показав він на незнайомця.

По шкірі забігали мурашки. На мене дивилася стареча копія колись живого, енергійного, задерикуватого, завжди скептичного до світу Васі Долота. Білий, мов сніг, чоловік, не був схожим на мого сорокарічного ровесника. Змарніле обличчя, згаслі, але трохи підозріло запалені очі, суха порепана шкіра, випуклі гострі вилиці, дикий рубець на верхній губі, а головне — цілковита непорушність і безініціативність у спілкуванні — таким був новий Василь Долото. Він мляво протягнув для потиску правицю, однак погляд був привітним. Переважно говорив колишній дисидент, депутат першого скликання, але Василь Долото його несподівано перебив, дивлячись на мене:

— А я вас пам’ятаю. Ви інколи приходили на наші поетичні вечори.

— Так, я це також пригадую, — усміхнувся я.

— У вас там на курсі ще вчилася дуже гарна поетка Марійка Шовкоступ. Вона якраз запросила нас із Василем в гості, — вставив колишній дисидент.

— Так, справді, — сказав я, згадавши в молодості теперішню лідерку однієї з опозиційних жіночих організацій, депутатку демократично-опозиційної фракції.

Мене голосно гукнула з-за прилавку Ніна. Я перепросив і пішов за своєю кавою та сардельками, які любив їсти з гірчицею й чорним хлібом. Заодно я ще попросив у Ніни три келихи по п’ятдесят грамів закарпатського коньяку. Знайомий журналіст люб’язно пропустив мене поза чергою. Коли я все це приніс на таці, то колишній дисидент бурхливо розповідав Василеві Долоту про останній з’їзд однієї з опозиційних сил. Він гаряче жестикулював руками, переповідав закулісні ігри спонсорів партії, а Василь Долото мовчки все це слухав і усміхався.

— Щасливий чоловік — не п’є, — показав, усміхаючись, колишній дисидент на Василя і розлив коньяк із його келиха у два наші.

— Ну що — тоді за зустріч, — усміхнувся я.

Ми випили, а Василь Долото лише мовчки дивився на нас і усміхався. У нього не було жодного замовлення, він сидів, склавши пальці в замок, і не рухався. Колишній дисидент трохи розповів про нього, що він пройшов психлікарню — це була найбрутальніша та наймерзенніша форма покарання системою інакомислячих. Погляд Василя став порожнім, а вираз обличчя напруженим. Я подивився на його міцно стиснуті пальці і помітив, що вони тремтіли. Він перепросив і підвівся. Попрямував у туалет. Колишній дисидент сказав, що бідака дуже натерпівся і несподівано запропонував запросити його на радіо, на передачу. Я сказав, що подумаю.

Василь Долото повернувся, і ми взяли ще по одній коньяку. Отак ми пили, а він лише усміхався й відмовчувався. Мою пропозицію прийти на радіо він сприйняв спокійно і сказав, що залюбки.

Через два тижні ми зустрілися перед входом до радіокомпанії. Я виписав на нього перепустку, і ми піднялися в студію. Розпочався ефір, я представив слухачам гостя, і ми завели нашу розмову про переслідування інакомислячих за часів тоталітаризму. Зайшли здалеку, потім поступово перейшли до подій у нашому університеті. Василь Долото говорив спокійно та дуже скупо, з нього буквально доводилося витискати кожну фразу. Раптом він занервував, скинув навушники і прошепотів, що хоче в туалет. Я розгубився і на автоматі почав говорити слухачам всілякі «складнопідрядні» речення. Василь Долото вийшов зі студії.

Дівчата за скляною перегородкою заметушилися, одна з них моментально організувала «дзвінок слухача» і почала говорити за цього слухача — говорити не менш довго за мене, ведучого, вивалюючи цілий монолог із низкою риторичних запитань. Я імітував уважність і підхоплював її думки, розвивав їх, полемізував із окремими положеннями, періодично звертаючись до ніби присутнього в студії Василя Долота, і, не дочекавшись його відповіді, казав, що «пан Василь по-філософськи усміхається і це вірно, бо всі ми, тверезомислячі українці, знаємо відповідь на це складне питання — тоталітаризм був безжальним до всіх без винятку».

Василь Долото тихцем повернувся до студії і сів у своє крісло, винувато поглядаючи то на дівчат за скляною перегородкою, то на мене, він знов одягнув навушники і запитливо подивився. Мене вразив його погляд — відчайдушний і страждальний — ніби він просив милосердя. За скляною перегородкою дівчата — режисер і звукооператор — розгублено перезирнулися. Я знову обережно взявся за гостя, почав ставити йому запитання. До кінця ефіру ще було довгих 20 хвилин, і я ще ніколи не був на грані провалу.