Анатолій Дністровий - Патетичний блуд

Я повертаюся від Насті — від своєї маленької дівчинки, втомлений і щасливий. Холодний, колючий, безжальний вітер хльостає в обличчя, але на це не зважаю. Примружую очі, глибоко затягуюся, видихаю цигарковий дим, і він одразу губиться за мною, підхоплений лютневим недоладним вітром. Моє тіло тремтить від нещодавнього збудження. Сьогодні день св. Валентина, ми були самі в неї вдома; її батьки здиміли бухати до знайомих, нам пощастило провести вечір удвох. Вона мене любить, я це знаю. Облизую губи, на яких висох слиз її лона, заплющую очі, повертаючись у пам'яті до Насті, до розкішного оголеного тіла, від якого ще півгодини тому втрачав розум. Вдихаю морозяне повітря, й здається, що з ним у мене проникає запах моєї ніжної маленької дівчинки, її гарячих соків, які потрапили мені на губи, ніс, щоки, підборіддя, вії, що прозорою, непомітною плівкою вкрили обличчя. Вловлюю цей запах, ніби я зараз не на морозі, а поруч із Настею, в її кімнаті. Не хочу розлучатися з цими приємними спогадами, бо тільки вони гріють мене на цій дорозі. Що було потім? Ми мовчки лежали й дивилися в стелю, рудий кіт умостився в наших ногах, він завжди любить там лежати; знаю напевно, що кіт ревнує, якби він був людиною, то обов'язково хотів би мене відлупцювати. Розумний кіт, таких розумних серед людей важко віднайти. Курю цигарку й нюхаю пальці лівої руки. Я чую твій запах, маленька, я хочу, аби він мене не покидав.

До общаги йти ще хвилин двадцять: вийду на Московську, пройду метрів сто, потім зверну біля 14-ї школи на Широкомагерську, подолаю недовгий, а проте неприємний відрізок (наприкінці осені на мене там напала зграя бездомних собацюг, насилу від них відбився), потім зверну на Чернігівську, яка виведе до старого корпусу університету (мій рідний історико-філологічний факультет), звідти вже рукою подати до моєї білої цегляної дев'ятиповерхової общаги. Я повертаюся від Насті, трохи п'яний від її смачного домашнього вина та фаршированої риби, щасливий від нашого шаленого кохання й тієї віддачі, яка мені в ній найбільше подобається, від якої так млію. Повертаюся щасливий, а проте й сумний. Мене сповнює вона, підкорює мій спокій, наповнює тривогою, вириває з моєї тихої свідомості, в якій я так довго шукав злагоди і, здавалося, врешті наблизився до того, щоб не хвилюватися через несуттєві речі, а лише дивитися на них без найменшого співчуття й захоплення. Я так довго йшов до свого спокою... Тепер, мабуть, знову його втратив, і все треба буде почати заново. Не знаю, чи буду з Настею, яку у хвилини слабкості люблю, а у хвилини своєї внутрішньої тиші поважаю (поважаю, бо іншого слова знайти не можу: коли шаленію — люблю, коли розум бере гору — поважаю). Господи, я і справді не можу визначитися... тільки тепер про це думаю. Мою маленьку тривожить наше завтра, а насправді — це непокоїть її батьків, які завжди накручують доньку при першій-ліпшій нагоді. Настя після наших зустрічей засмучується, тривожиться за майбутнє, а воно для мене ніби міраж, у який навіть не знаю, чи варто вірити; чесно кажучи, мене й не обходить, чи він насправді існує. Ніколи цим не живу, не переймаюся, бо в мене так не виходить. Мабуть, тому, що не хочу змінюватися. Нічого не вдієш: мені подобаються мої єдині, подерті на батонах труси, дві-три пари шкарпеток, які деколи зашиваю на великих пальцях, моя металева миска, ложка, кружка й чавунна сковорідка, яку щодня позичають друзі з поверху, подобається нічний стукіт у двері нежданих гостей із вином, які підіймають мене сонного й змушують пити з ними, радіти з нагоди чи без, а потім до третьої-четвертої розмовляти про середньовічну музику, поезію експресіоністів, історію християнських орденів чи мріяти про майбутній літній відпочинок. Ах, як сказав би Сковорода, це мій рідний «мірок», який страшенно обожнюю і не хочу змінювати. Подобається музпед, з яким мене випадково поселили на одному поверсі. Музпед більш розкріпачений, аніж мій рідний історико-філологічний, який у звичайних бесідах надто серйозний, «феноменологічний», із обов'язковими цитатами і сварками (аж до хрипоти) про авторитети минулого; наявні канони й улюблені твори. Я люблю музпед: цих завжди веселих, щедрих студентів, в очах яких світиться радість від того, що доля випадково (хіба випадково?) зібрала їх разом у цьому місті, у цьому університеті, на цьому факультеті, в цій общазі.