Анатолій Дністровий: Патетичний блуд

Дивимося одне на одного. Розумію, про що вона запитує поглядом: що будемо робити? Беру її за руку, й ми підводимося, виходимо на мій поверх, ідемо до мого блоку, вступаємо в нічний морок, чути, як у блоці з крана крапає вода, пахне затхлою сирістю з душової. Ступаю обережно, за останні місяці я призвичаївся до цього «сліпого» маршруту до своїх дверей. Коли перегоріла остання лампочка (нові, які ми щоразу вкручуємо, невидимки вмудряються цупити того ж вечора), ми так і залишилися в постійній темряві. Знаю, в якому місці стоїть відро зі сміттям моїх сусідів із сумісної двомісної кімнати, якось я сп'яну його перевернув. Навпомацки Юля ненароком наступає на мене й одразу вибачається, однією рукою тримаю її за лікоть, а іншою мацаю стіну, за кілька метрів повинні вже бути мої двері, принаймні внизу між ними й підлогою видно горизонтальну смугу невиразного світла, ось вони, натискаю на клямку — в кімнаті на письмовому столі горить стаpa жовта лампа, на якій сохнуть випрані труси, завжди їх сушу на лампі, вони так швидше висихають.

«Проходь», — кажу Юлі.

Вона нишком, ніби на пальчиках, ступає до моєї оселі, зацікавлено розглядає обстановку, сідає на ліжко, в якого під матрацом розтягнута пружина.

«Ти тут живеш?» — каже таким голосом, ніби не запитує, а висловлює запитанням захоплення.

«Так, я тут, здається, живу».

Дивиться на лампу з трусами і сміється, непоганий перформенс. Слова умні знає. Потім переводить погляд на стіну над ліжком, а саме — на місце в голові, де намальована надгробна плита, яка стоїть над ліжком, ніби над могилою. Юля читає написане: тут спочиває брат Віталій ордену св. Бенедикта, який спочив у Бозі, відмовившись від денної суєти. Я кажу, що це намалював на першому курсі, всі ми тоді хворіли на середні віки, інквізицію, францисканство, містику, алкаша Фрідріха Барбароссу та інші симпатичні штуки, Юля, до речі, ти перша, хто не боїться сидіти на цьому ліжку о такій порі, не всім таке до душі. Подумки згадую, коли вперше привів у кімнату Настю, вона цілий вечір просиділа у кріслі біля письмового столу, обізвала мене ненормальним. Комендантша общаги пробувала зі мною воювати, змушувала переклеїти шпалери чи хоча б завішати цей «надгробок» велетенським плакатом, можна даже дєвушкой сімпатічной, сказала вона, але только нє ето, да, да, только нє ето, бо як буде провєрка, то нас точно всіх поховають, у ректораті з такими вєщами не шутять. Але минув рік, і це, здається, забулося, стерлося в її пам'яті, хоча одного разу вона спинила мене на вахті, коли я йшов зі своєю дівчиною, й дружелюбно, навіть із радістю запитала: а ти і дальше спиш на кладбіщі? не понімаю, це ви всі тут от книжок с ума посходілі? чи от того, шо з дому потікали? не понімаю...

«Може, музику?»

«Давай», — каже Юля.

На поганенький магнітофон ставлю «Аукціон». Вона дивиться на мене, бере за руку й тягне до себе на ліжко. Ми шалені, навіть трохи агресивні, накидаємося одне на одного, скидаємо одяг і залазимо під ковдру. Постіль ще тепла — від попередньої пари, яка брала в мене ключі для свого чистого й справжнього щастя. Ми закутуємося в їхнє тепло, в їхні запахи; попередня дівчина гарно пахне, уявляю, як вона кохалася, який у неї був вираз обличчя, як вона дихала, цілувала й говорила. В стінку несподівано грюкають, здається, каблуком зимового чобота, ого, значить, серйозно, чути голос моєї сусідки з чотиримісної кімнати: Віталя, скрути музику, ми спимо. Нема питань, збавляю звук, магнітофон ставлю на крісло біля ліжка, щоб музика нікому не заважала. Юля каже: в тебе злі сусідки. Сміюся й заперечливо киваю головою: вони добрі, просто втомлені, їм треба зранку вставати, знаєш, я деколи друкарською машинкою гуркочу далеко за північ, а вона в мене, як трактор, вони вже звикли, лише зранку перепитують, що я нового написав і чи зачитаю їм... ні, ні, цілую Юлю в очі, вони добрі, гарні люди, я щасливий, що вони живуть поруч.

«Ти говориш, як Дека», — горнеться до мене.

«Да? Так думати я навчився у нього».

«Боже, який ти худий! Скільки ти важиш?»

«Здається, сімдесят один».

Ми гаряче цілуємося, ніби такого більше ніколи не буде; пауза; а може, і справді — не буде, якщо цінуєш день сьогоднішній, ніколи не думатимеш про завтрашній, житимеш тим, що маєш зараз. Магнітофон замовкає. Втомлені, ми тихо жевріємо в обіймах, наше тепло зливається в ціле, наша солонувата шкіра липне одна до одної, в дрімоті я вдихаю запах Юлі, губами відчуваю її присмак, поки не засинаю.

Зранку прокидаюся від приємного дотику пари гарячого чаю до обличчя. Розплющую очі — на стільці біля ліжка стоїть велика чашка з двома бутербродами на тарілці. «Вставай», — усміхається Юля, одягнута в мою чорну футболку з вицвілою мордякою Моррісона, вона підходить до мене й цілує в губи. Під футболкою, натягуючи тканину, випинаються гарні груди, я оголюю їх, беру в долоні й кажу, що вони такі беззахисні, дивно, чому в чоловіків виникає бажання завжди їх пестити-обороняти? ти про це ніколи не думала? Юля здивовано дивиться й каже, що це, мабуть, пов'язано з материнством. Від неї пахне шампунем і милом. Іду в душ. Коли повертаюся, мій чай ледь теплий. Юля каже, що зробить гарячий. Відмовляюся. Ми забуваємо про чай, я тягну її на себе. Юля мені страшенно подобається, бо не боїться пліток і венеричних хвороб, адже якщо кохається без презерватива, значить, вони її не бентежать. Вона, як і я, зневажає безпечний секс. Це просто здорово! Це мене заводить, бо кохатися з презервативом — це те ж саме, що говорити правду закритим ротом чи брехати з заплющеними очима. Незабаром має прийти Дека, усміхається Юля, я в нього зранку була, вчора він просив, щоб збудила його близько восьмої. Я завжди йому радий, кажу й обережно саджу Юлю на свої розтулені губи, вона вся мокра, розкрита, гаряча, напружена й тремтлива. Стукають у двері. Ми зриваємося. Я все розумію, але на хріна тягу наламувати? Гукаю: відчинено. Заходить Дека, виглядає бадьоро, підходить до нас, нагинається, взасос цілує Юлю, яка лежить поруч, вона витягує руки, з її грудей сповзає ковдра, обіймає Деку, шепоче, що їй було добре, він усміхається, зі стільця бере чашку чаю й тарілку з бутербродами, переставляє на стіл і сам сідає. Я кажу йому: ти вчора добре грав. Погляд Деки туманний, задуманий, ніби його тут нема, ніби перебуває в тій реальності, якою заполонена його свідомість, а ми лише бліді копії з того химерного світу його фантазувань. Дека не переймається, коли його вихваляють і кажуть: старий, ти граєш геніально, в тебе дуже серйозні речі, з ними можна пхатися в Київ, трахнути всіх тих самозакоханих мудаків. Він стає беззахисним, відчуженим, і я розумію, що це ставить його в незручне становище, порушує і ламає рівновагу, яку він боїться втратити. Хулі там казати: просвітлення — і в Африці просвітлення. В погляді Деки тоді з'являється туга, ніби його не розуміють, ніби його сприймають за когось іншого й відповідно роблять хибні висновки. «Я — не музикант, — деколи каже Дека, — я просто граю, і це найважливіше» або «моя гра не має значення, вона — просто шлях, де мені добре».