Анатолій Дністровий - Сніданок на снігу

Данило замислився, йому здалося, що в їхніх словах є своя логіка. Він стільки разів хотів стати на лижі, стрибнути з парашута чи спуститися на плоту Дністром, але постійно собі у всьому відмовляв, постійно пам’ятав про неприємну історію свого роду, пов’язану з правою ногою. Ксенія усміхнулася йому й запропонувала просто розслабитися і не думати про погане, від цього життя стане кращим і легшим.

— Ну ти ж розумієш, що я маю рацію? — поглянула на нього з любов’ю.

— Так, — усміхнувся він і поцілував її.

— Забудь про свої страхи, — прошепотіла вона.

— Так! До лампочки всі страхи! — вигукнув Рома.

Під вечір Рома потягнув його в паб, сказав, що на іншій базі зупинилися його колишні однокурсники, що такий рідкісний випадок треба відзначити, бо не бачився з ними майже десять років, а це такі друзяки — у вогонь і воду підуть. Дівчата залишилися самі, а вони пішли.

Данило й Рома нализалися з тими однокурсниками просто в драбадан, замовляючи пляшку за пляшкою. Потім вони поверталися і дійшли до моста через бурхливу гірську річку. Рома пішов новим мостом, який звели кілька років тому і по якому їздили машини та ходили люди, а Данило пішов на старий бетонний міст без перил, що знаходився паралельно метрів за двадцять від нового. Вони гукали один до одного, намагаючись перекричати шум гірської кам’янистої ріки. Данило горланив до Роми, що забобони — це справді повна туфта, що треба бути вищими за них, через ці кляті забобони він позбавив себе багатьох приємностей життя. Данило люрив із моста у ріку, а Рома кричав, що завтра можна буде покататися на конях, неподалік є спортивна база. Данило схвально махнув витягнутою рукою, бо давно мріяв покататися на коневі. І коли розвернувся, щоб піти, в темряві ненароком наступив на металеве пруття арматури, яке стирчало з покришеного від років бетону та зірвався. Він упав з висоти десяти метрів — праве коліно розтрощив об кінець рейки, вертикально забитої в камінний берег. Дикий біль був настільки нестерпний, що він безперервно кричав і скавулів.

Коли його везли в обласну лікарню й над ним в істериці билася Ксеня і постійно кричала, що це її провина, першою йому спала думка про свого прадіда Івана Гойцика і долину річки Ізонцо.

15 квітня 2013, Київ

Це трапилося у далекому тисяча дев’ятсот сімдесят восьмому році, коли я був ще безтурботним і наївним студентом. Тоді багато подій сприймалися зовсім по-іншому, ніж зараз, коли про все дозволено говорити і коли більшість людей уже не дивуються з того, що раніше було заборонене чи невідоме загалові. На моїх очах відбулася одна з таких на перший погляд непримітних історій, яка багато кому може здатися вже тривіальною чи цілком очевидною як для того часу.

Так от, як би сьогодні сказали, контркультурний студент, а по-тодішньому — просто бунтівник, Вася Долото одного дня повісив на дошці філологічного факультету велетенський ватман із широким помітним заголовком «Чорне і біле: випуск 1-й». Заголовок одразу кидався в очі, бо слово «чорне» було написане великими друкованими буквами на білому тлі, а слово «біле», відповідно, на чорному. На канцелярських кнопках до цього ватману було прикріплено декілька аркушиків з блокнота із віршиками, один із них на тему студентського поточного життя, в якому легко пізнавалися окремі дівчата — «зірки» нашого факультету, красуні, на яких усі заглядалися і з якими мріяли зустрічатися хлопці, на інших папірцях від руки були написані вірші, чи то пейзажні, чи то лірично-медитативні, словом, уже не згадаю.

Ця спонтанна стінгазета «Чорне і біле», в якій кожен охочий за бажання міг стати автором — лише прикріпивши канцелярською кнопкою свій папірець із текстом, одразу припала до душі студентам. Після кожної лекції біля стінгазети був справжній бум: студенти просто товклися від цікавості, що ж протягом останніх кількох годин з’явилося новенького. Дописувачі, переважно анонімні, з велетенським ентузіазмом вхопилися за цю газету і щогодини її наповнювали своїми матеріалами. Після кожної лекції на ватмані виникали нові й нові папірці, пришпилені канцелярськими кнопками: одні поспіхом вирвані з блокнотів, інші охайно вирвані з зошитів чи конспектів. Жартівливі епіграми, записки на кшталт «Надю, я тебе люблю, але сьодні йду бухати в общагу на Ломоносова. Не переживай. Діма», різні оголошення, сонети та восьмивірші юних поетів-початківців, фейлетони і статті, вихоплені з класиків цитати і крилаті вислови — словом, усе це викликало справжній захват і на кожній перерві біля «Чорного і білого» юрмилася купа людей. На газету одразу звернули увагу викладачі: вони уважно читали повідомлення, прикріплені на ній, ретельно вишукували натяки, підтексти чи навіть згадки своїх імен, усміхалися й оповідали про жартівливі епіграми потім на своїх кафедрах. Найбільше їх цікавило — чиїх рук це були витівки, і висувалися різні версії, але більшість сходилася на тому, що це все Вася Долото.