Італійські артобстріли тривали, їхні стрільці також вели дошкульний вогонь, але нікого в праву ногу так і не поранило. Після кількох днів стрілянини і підіймання правої ноги вгору всі змирилися, що це даремна справа, і більше не підіймали. Одного вечора, коли стемніло, італійці знову почали пострілювати. Василь Завалюк і його хлопці слухали, як далеко тріскотить кулемет, як гепають важкі гармати, — і раптом всі вони здивувалися: Іван Гойцик підняв угору праву ногу. Всі розсміялися. Від італійського артобстрілу здригалася земля. Почалася третя битва в долині ріки Ізонцо. Артобстріл посилився. Вибухи лунали все ближче й ближче. І раптом бабахнуло зовсім поруч, аж під ними усе загуло та сколихнулося. Солдатів накрило купою землі й вирваних корчів. Василь Завалюк помітив, як у темряві від диких мук корчився Іван Гойцик — осколком йому відірвало праву ногу вище коліна.
— Нога мого прадіда десь там і залишилися — в долині ріки Ізонцо.
— Фантастично! — вигукнула дружина Данила Гойцика. — Блін, такий випадок — один на мільйон! Про таке треба писати в газетах!
— Так, це правда, — замислено сказав він.
Вона подивилася на нього трохи ошелешено, але ніби з розумінням.
— А що ж було далі?
— Прадід вернувся з війни інвалідом. У нього син народився, мій дід Дмитро, коли він ще був на фронті.
— Я маю на увазі, яка історія сталася з твоїм дідом Дмитром?
— А-а, — засміявся Данило, — це ще кумедніша історія, але давай спершу заправимося.
Вони плавно звернули на автозаправку і стали в чергу за білою «тойотою». Данило пішов платити, а Ксеня вирішувала по мобілці робочі питання, говорила трохи невдоволено, підвищувала голос і повторювала сказане.
— Що там? — запитав Данило щодо її роботи.
— Та задовбали. Лиши курник на кілька днів — і почнеться анархія.
— Вимкни телефон і не парся.
— Ну да — вимкни, а потім через них вигрібати? Добре — проїхали. Слухай, так що там із дідом Дмитром сталося? Це страшенно цікаво! Ніби роман!
Данило сказав, що Дмитро Гойцик також втратив праву ногу. Це сталося в тридцять дев’ятому, поблизу Варшави, коли війська Вермахту от-от мали захопити столицю Польщі. Дмитро Гойцик служив у авіарозвідці, вони літали на легкому планері і фотографували переміщення ворожих частин. Коли вони поверталися з завдання, німці їх підстрелили і вони розбилися, не долетівши до аеродрому.
— Після падіння літака дід залишився без ноги. Він не любив розповідати про війну і те, як служив у польській армії, як втратив ногу, бо за це комуністи потім могли вислати до Сибіру. Уявляєш, навіть після незалежності України дід сильно остерігався згадувати про минуле. Лише бабця Катерина трохи згадувала, але дуже туманно, певно, багато чого забула. Дід дуже здивувався, коли в дев’яностих поляки передали йому орден за оборону Варшави та нарахували військову пенсію.
— Господи, у скількох арміях твої предки служили? — засміялася Ксеня.
— У яких державах були — у таких арміях і служили. Шкода, що ти не застала діда Дмитра — ти б йому страшенно сподобалася. Біля нього завжди всі сміялися. Уявляєш, стільки часу прожити без ноги — і не втратити почуття гумору. Він себе так поводив, ніби не був інвалідом. Був найкращим столяром у селі — до нього всі ходили. Робив колеса, бочки, відра, всілякі ступки, маслянки. І дуже любив жінок. Інвалід! Баба Катерина його так ревнувала — досі пам’ятаю їхні сварки.
— Ти ще не розповідав, як тато втратив ногу. Казав якось, ніби то нещасний випадок. Це сталося також в армії?
— Ні, — усміхнувся Данило, — тато не був учасником жодних бойових дій, хоча й служив у радянській армії. Це сталося на виробництві. У монтажному цеху. Я навіть у школу не ходив, ми тоді ще навіть в Івано-Франківську не жили. Батько так докладно про це нічого і не розповів. Знаємо тільки, що ногу відрізало — ніби бритвою.
Вони певний час їхали мовчки.
— Я тебе оце слухаю, — сказала Ксеня, — і це все виглядає дуже неймовірно та нереально. Фантастика!
— Це правда. Мало хто в таке вірить.
— Така історія — для кіно!
— Можливо.
Перед ними їхало декілька фур, які затримували рух. Легкові машини одна за одною йшли на обгін, і Данило, обравши зручний момент, також їх обігнав. Ксені подзвонили на мобілку, вона відповіла, щоб підготували угоду, а вона з понеділка її розгляне.
Гарячий диск сонця вже закотився за горизонт, залишивши після себе багряну заграву. Ксені знову подзвонили — цього разу друзі зі Львова, сказали, що вже приїхали, облаштувалися на базі. Розводять мангал. Запитують, коли їх чекати.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу