Анатолій Дністровий - Сніданок на снігу

— Що ж ти, сучий сину, наробив?

Вася Долото засмикався, але важкі руки декана лягли йому на плечі:

— Сиди! Ми тебе пропісочимо — від цього вже ніде не дінешся. Але знай — це буде останнім попередженням.

— Я ж… я ж…

— Сиди! Ти з бідної сім’ї, ростеш без батька. Хоча би матір свою пожалів. Хочеш вилетіти з університету? Ти ж талановитий хлопець і мені дуже симпатичний! Візьмися за розум — живи так, щоб про тебе не було ні слуху, ні духу. Коли закінчиш університет — тоді хоч ірокезом ставай.

— Віталію Семеновичу!

— Сиди! Дотягни ці два курси — не довго залишилося. Дотягни! Я ж не можу постійно закривати очі на твої дурниці!

— Віталію Семеновичу!

— Мовчи! На зборах публічно покайся і не привертай до себе зайвої уваги. Це все, що я можу для тебе зробити. Ти зрозумів?

— Так, я зрозумів, — озирнувся на декана Вася Долото.

На засіданні студентської комсомольської організації факультету Васю пісочили по повній програмі. Марійка Шовкоступ виступала з довгою, полум’яною промовою, в якій описала всі гріхи Васі Долота, всі його витівки, всі його злочини проти колективу. Декан та ще кілька викладачів, які сиділи в президії, довго її слухали, але мовчали. Наприкінці промови Марійка Шовкоступ запропонувала відрахувати Васю Долото з комсомолу — це автоматично тягнуло на виключення з університету. Декан аж зблід і виструнчився у кріслі, певно така несподівана ініціатива Шовкоступ його вразила і, вочевидь, з ним не обговорювалася.

— Пропоную це питання винести на голосування. Хто за? — запитала вона в залу.

— Почекайте, — втрутився занепокоєний декан, — може, ми спершу це обговоримо?

Шовкоступ розгубилася, поглянула на обличчя в залі, потім на декана, знову на присутніх.

Цієї миті в актовий зал факультету зайшли двоє чоловіків у цивільному, пробігли очима по обличчях присутніх і зупинилися на Васі Долоті. Один із них, у довгому коричневому плащі пальцем покликав Долота до себе. Вася, який сидів у першому ряду залу одразу навпроти президії, підвівся і пішов до виходу. Марійка Шовкоступ, яка стояла за кафедрою, від несподіванки розкрила рота. Зал дивився на Васю Долота. Коли він зник за дверима, чоловік у коричневому плащі з дрібними вусиками сказав до президії:

— Продовжуйте, товариші.

Декан відразу покинув президію і пішов за ними.

Більше Васі Долота ніхто не бачив. Через декілька місяців усі дізналися, що його все ж таки відрахували. Декана звільнили з посади, факультет очолив його заступник, із яким — як стверджувала легенда — вони разом шматували газету «Чорне і біле». Заступник через рік захистив свою докторську дисертацію, а колишній декан, перенісши три інфаркти, несподівано помер.

Наприкінці п’ятого курсу, перед самісіньким випуском, одногрупники Васі Долота дізналися, що його чи то посадили, чи то запроторили до психіатричної лікарні. Подейкували, що все було значно серйозніше, що Вася Долото займався протизаконною діяльністю, що його вірші друкувалися підпільно в таємних зошитах і їх знайшли під час шмону аж у Львові.

Одного дня, приблизно в середині дев’яностих я, як завжди, вийшов із радіо і пішов на обід до забігайлівки, де любив їсти варені сардельки — найсмачніші у центрі, також тут готували найкращу заварну каву. В невелике кафе з дюжиною круглих столиків приходило чимало знайомих, які працювали неподалік: журналісти, диктори радіо, редактори, художники, фотографи, викладачі. Я дуже любив це місце, бо тут постійно товклися і «перетиналися на каві» знайомі й приятелі, з якими було приємно погомоніти. Я стояв у черзі, щоб зробити замовлення, як раптом мене гукнули:

— Пане Ярославе, шанування!

У глибині залу я помітив знайомого правозахисника, колишнього дисидента і депутата українського парламенту першого скликання, який махав мені рукою та кликав до себе. Він сидів за столиком у правому дальньому кутку кафе із незнайомим чоловіком. Я зрадів, бо часто запрошував цього дисидента до себе на радіо — він був бажаним гостем у моїй передачі, подобався слухачам, говорив чітко, зрозуміло, по суті, й робив це майстерно, але найбільше приваблювало в ньому — багата пам’ять і спогади про спілкування з відомими людьми в таборах і на засланні.

— Ніно, мені як завжди, — сказав я чорнявій жінці, яка видавала клієнтам їхнє замовлення. Вона з усмішкою кивнула і відповіла, що покличе, коли все буде готово.

Я пішов у глибину кафе і привітався з колишнім дисидентом. Він запропонував сісти до його столика, за яким мовчки сидів сивий дід.