Анатолій Дністровий - Сніданок на снігу

Дякувати Богу, дівчата показали, що є «вхідний». У студію додзвонився нелиповий слухач, який також згадав про психлікарні як форму покарання, розповів історію про свого далекого родича. Василь Долото скупо сказав, що це правда, і несподівано додав фразу: «Колись кагебісти зневажливо мені сказали в психлікарні, що на табір і заслання треба ще заслужити. Я спершу цього не зрозумів. Але після тортур у вінницькій психлікарні та Глевасі мені стало страшно від їх слів. У Павлівці, третій психлікарні, де я був, у мене вже не було сили, словом, я не витримав і пішов на співпрацю».

Він раптом знову зняв навушники, обережно поклав їх на стіл і вибіг із студії. Дівчата за скляною стінкою були спантеличені. Я жестами показав їм, щоб готували «музичну заставку» і сам повільно почав підводити до неї. Представив композицію та її виконавців, і звукорежисер включила в ефір музику, показуючи мені своє незадоволення. Я розвів руками.

Коли Василь Долото знову повернувся у студію, я був шокований: штанини його світлих вельветів були мокрими. Він певно не добіг до туалету й обісцявся. Я більше про психлікарню не розпитував і перемикнувся на літературу часів його молодості. Василь Долото трохи пожвавився, згадав один дотепний епізод під час його знайомства з Миколою Вінграновським. Потім згадав кількох однокурсників, які зробили успішні партійні кар’єри. Він сказав одну непримітну фразу: «Тоді просто був зовсім інший час». На цьому ефір поступово докотився до свого завершення. За скляною стінкою дівчата, дивлячись на нас, перехрестилися. Я вийшов зі студійної весь мокрий: сорочка буквально прилипла до моїх плечей, мокрими навіть були труси під попереком.

Василь Долото винувато та з приреченою усмішкою поглянув на мене і сказав, що з ним це трапляється — показав на штани — часто, особливо тоді, коли згадує про лікарню, і що він це ніяк не може контролювати, тому намагається не пити зайвої рідини. Я викликав йому таксі і провів до виходу. Перед тим він спускався вниз сходами радіокомпанії на перший поверх із опущеною головою, певно не хотів ні з ким зустрічатися поглядами. Ми майже не розмовляли, видно, що його ця історія з перерваним ефіром сильно засмутила. Я не знав, як його втішити і потрібних слів не знаходив. Нарешті посадив його в таксі, і він поїхав.

Ще хвилин п’ять я курив на вулиці, дивився на незнайомих людей, мов крізь скло, і думав. Мене непокоїло лише одне: про що він говорив у гостях у Марійки Шовкоступ. Хоча, звісно, як я не здогадався відразу: «Тоді був просто зовсім інший час».

30 березня 2013, Київ

У далекому тисяча дев’ятсот вісімдесят четвертому році русявий, дев’ятнадцятирічний художник-початківець Женя Бублик завітав у гості до свого наставника, викладача училища культури, відомого в місті художника-аматора Миколи Григоровича Хорошевського. Він дуже хвилювався, коли той його запросив: для юного Жені це була перша розмова з живим художником. Хорошевському вже було сімдесят. Він збирав своє біло-сиве волосся кумедною помаранчевою гумкою в хвіст, мав трохи неохайну бороду, яку любив безперестанку чухати, жмакати, пестити, теребити, ніби в ній товклися воші.

Вони сиділи в кабінеті трикімнатної хрущовки Хорошевського, повністю закладеної дерев’яними стелажами грубої роботи, на яких виднілися хаотичні завали з книжок, рулонів паперу, художніх альбомів, невеликих скульптур, підрамників для картин, а також банок, пензлів, брудного, вимазаного фарбами, ганчір’я та іншого творчого непотребу. Одразу було видно, що Хорошевський як людина творча не дуже дбав про свій побут, який підкреслено ігнорував, і його мало цікавило, в яких умовах він мешкає. Женя Бублик дивувався, як можна жити в такому свинарнику, його батьки цей розгардіяш прибрали б за один день — усе вимили, повичищали, охайно поскладали, а різний непотріб із цими жахливими стелажами, яким місце хіба у хліві, просто викинули.

— Тобі потрібно розвиватися, — задумано говорив наставник, художник-аматор Микола Григорович Хорошевський.

Женя його захоплено слухав, бо йому ще ніхто в житті не говорив про нього як про художника, не говорив про те, що варто робити, аби досягти найдорожчої мети — стати художником.

— А що мені треба робити? Ну, що треба робити правильно? — несміливо запитав Женя й густо почервонів.

— Передусім треба знайти підходяще творче середовище. Таких же юних хлопців і дівчат, які хочуть стати художниками. Їх багато, дуже багато. Кожне покоління приходить — цих хлопців і дівчат дуже багато. Вони так само зараз киснуть у собі, скніють, думають, що самі у цьому світі. Нещасні і нікому непотрібні.