Марина Соколян - Ковдра сновиди

Попервах веселун Джума ще кепкував із моїх потерпань, але невдовзі й він ущух, як той далекий прохолодний імбатп; кепсько було всім, ми могли цілими днями не обмовитись ні словом, перекидаючись лише тоскними поглядами. Сил не було навіть на розмови, не те що на якісь пригоди. І все ж без того таки не минулося.

Це сталось одного вечора, коли караван, щойно впали сутінки, зупинився на ночівлю. Я все не могла звикнути до того, як швидко нестерпна спека обертається пронизливою студінню, ще якийсь час по настанні ночі мене пробирали дикі дрижаки, аж доки я не загорталась у свою ковдру й не сідала до вогню. Багаттячко було тремке і кривувате — клятий хамсин не дозволяв більшого. Але й без нього ніяк: слід було зварити остогидлу вже юшку з жиром і трохи зігрітися. Джума, мандрівник значно досвідченіший за мене, припас олов'яного кухля, в якому вечорами він заварював якесь таємниче зілля. Того вечора, зітхнувши, він вирішив почастувати й мене. Виявилося — чай, гіркий і кислий, проте гарячий! Я вмить перейнялася глибокою вдячністю до свого супутника.

— Завтра буде перша оаза, — розім'явши закляклий поперек, повідомив Джума. — А там, як Ілла зглянеться, вже й земля Сахнех.

— Це там живуть маджнун? — поцікавилась я.

Він кумедно скривився:

— Е, бок! Далися тобі ті маджнуні їдьмо з нами по трояндове масло. Купиш дешево, продаси дорого — буде тобі щастя!

Я здивовано хихотнула.

— Ти знаєш, що таке щастя, Джумо? Він замислився:

— Добра негоція — щастя. Вірний спільник — щастя. Гарячий чай, коли зимно — теж щастя. Хіба ні, є?

Він підвівся й пошкандибав кудись у пітьму, очевидячки, за якимись природними потребами. Тут-таки з другого боку почулися голоси інших подорожан, тих, що ходили збирати — хмиз? Е, аби ж то! — сухий верблюжий кізяк для вогнища. Щось вони аж надто розкричалися — незвично як на таку пору! Та скоро всі згуртувалися коло вогню, і я нарешті побачила, у чому справа.

Мандрівні купці привели з собою хлопчика. Зовсім ще маленького — рочки три-чотири. Звідки б йому тут узятися? Це було дивно, але найбільше дивувало інше: хлопчина був весь пошарпаний, заюшений кров'ю і брудом. Втім, дуже скоро з'ясувалося чому. Купці кинули малого коло вогню й почали, бавлячись, штовхати його один до одного, кожен додаючи стусана чи плюючи на маківку. Хлоп'я вже навіть і не плакало, лише нажахано скиглило, затинаючись. Це було настільки страшно, що я на якусь мить вклякла, не в силі ворухнутися.

— Оце і є маджнун, — повідомив Джума, що нечутно виник поряд. — Мале — з їхнього племені.

І тоді я побачила… Попри те, що вже споночіло, мені вдалося розгледіти: оченята хлопчика містили замість звичної зіниці на білому тлі — куривне провалля із блищиком вогню. Ну, маджнун… Але за що ж так — дитину?!

Я незчулась, як опинилася посеред кола розправи.

— Ти куди?! — розгублено гукнув Джума: — Е, бок! Пропало твоє життя!

Пропало? Ну, то це для мене не новина. Я підхопила малого на руки, відступивши на кілька кроків.

— Нелюди! — виголосила я. — Не смійте!

Власне, байдуже, що я виголосила — однаково ніхто нічого не зрозумів. Купці отетеріли від такої зухвалості, лише один із них, певно, проводир гнівно вибухнув: «Маль амр?! Маса турідіін, шармута?!»

Я, здається, чула це слово! Ну, звичайно! Джума ж казав мені, оповідаючи про бедестанських дівок… Шльондра тобто, чи щось таке. У Джуми ледь очі не вискочили, коли він приголомшено переводив погляд із проводиря на мене й назад. Не міг, бідака, повірити… А потім, оговтавшись, він чомусь підскочив до проводиря й зацідив йому в писок.

Я не знаю, чому він так вчинив. Не знаю навіть, як закінчилась ця дурна бійка. Не знаю, бо якраз тоді я підхопила свою сумку і, міцніше притиснувши затихле маля, чимдуж чкурнула геть. Тікати було цілковитим безумством, але й лишитись я не могла! Не після цієї сутички, не після цього раптового викриття… Світлий Айну, як же мені було соромно! Так підвести єдину людину, що правила мені за друга! Сподіваюсь, він мені вибачить, бодай колись…

— Ти можеш мене поставити, — тихо промовив хтось поряд. — Вони нас уже не знайдуть.

Я ледь не випустила малого з рук. Оце було несподівано! Тепер, далеко від табору, його очі світилися лагідними жовтими вогниками.

— Ти вивела мене звідти… Дякую! — схлипнувши, промовив хлопчик. — Тепер я хочу додому. Підеш зі мною?