Марина Соколян - Ковдра сновиди

Коли музика стихла, танцюристи, ошелешені, зачаровані, відсапуючись, попадали на лави.

— То як? Весело? — запитав Айну, зненацька поставши поряд.

Гаян хотів був оповісти, що саме він думає про такі от веселощі, та тут він якраз зобачив богове лице — той просто аж нетямився від єхидної втіхи.

— Це тобі не цяцьки! — хитнув головою жрець, але враз його суворості забракло і, глядячи на Айновий радісний вищир, він і собі зареготав: — Ну, як тобі евдейські танці? Підошви горять?

— Ага! — радісно кивнув Айну: — Горять! А горло як від того сохне, ти би знав! Підемо до тої діжки? Поки твої миряни не знищили все до краплі?

Гаян кивнув, радісно передчуваючи, як він сьогодні нап'ється. З причини нещасливого кохання чи ще якої іншої…

— Не зважай! — Айну дружньо поплескав його по плечі. — Нікуди твоя Тілла не подінеться…

Він запнувся. Тобто ні, просто замовк, розглядаючи щось несподіване. Примружившись, Гаян побачив: назустріч до них ішли двоє. Малий… малий сновида Олах… і ще якийсь добродій, очевидячки, нетутешній. За мить усі четверо зупинилися, розглядаючи один одного. Недалеко лунала гамірна музика і трохи істеричний регіт розтроюджених дивами евдейців. Навколо — тремка сіро-синя сутінь із полиском далекого багаття. Непорушність… Мовби перед бурею.

Незнайомець у цупкому сірому плащі поклав долоню на плече малому.

— Отож, він тут… десь тут…

Гаянові аж крижаки спиною забігали, коли він побачив, як незнайомець нишпорить навколо незрячим поглядом. Тобто не зовсім незрячим — він просто шукав і не міг побачити Гаянового супутника.

— Дуже добре, — підсумував сірий заброда. — Скажи йому, — звернувся він до Олаха, стиснувши йому плече, — скажи: коли він втручатиметься… надовго його не стане. Отак і скажи, малий.

Відпустивши хлопчаче плече, незнайомець бридливо скривився й закрокував геть. Гаян швидко зиркнув на Айну — той незворушно проводжав очима чудного гостя.

— Хто це був? — запитав Гаян.

— Вартовий! Він сказав, що він — вартовий! — сполохано повідомив Олах.

Айну глузливо пирхнув:

— Вартовий… Сторожа нудоти.

— Що це значить? — не вгавав Гаян. — Звідки він узявся?

— Звідки? — стенув плечима бог. — Вам краще знати. Це ж ви їх створили.

Кожна епоха має свою світоглядну домінанту і, природно, свій протест проти неї. Минуле століття пішло, залишивши за собою чадний осад реалізму й цілу плеяду ним, реалізмом, невдоволених. Існує багато віддзеркалень того протесту: містика й фантастика, сексуальна революція і наркотична відлига, — кожне з яких у свій час було відзначене стигмою ескапізму. Тобто втечі.

Що ж таке втеча від реальності? Чому від неї тікають, і чи можлива ця втеча взагалі?

Слід сказати, що пошук шляху за межі дійсності почався, щойно людство постановило своє відокремлення від природи, і відтоді не припинявся ні на мить. Тут можна згадати аналітичний доробок недавньої деспотичної доби — реальність і задоволення не перетинаються, отож, задоволення можливе лише в «позареальності», вільної від побутового бруду, фізичних чи моральних ущемлень. Звідси випливає, що прагнучи виходу, втечі, людство полює за втраченими втіхами. Можливо.

Можливо також, що прагнення іншої дійсності є своєрідним шляхом до влади. Винайшовши релігію, наші пращури окреслили двері в інший світ, і той, хто бартував ті двері, а надто міг вільно ними користуватися, набував жрецького, царського чи й божественного достоїнства. Поняття «екстаз», яким нас збагатили служителі давніх культів, має досить показове, хоч і забуте нині значення — «вихід». І чомусь ніхто не називає релігійних діячів ескапістами, хоч і слід би: саме вони прищепили нам ставлення до дійсності як до тимчасового притулку.

Хтось інший, що теж імовірно, тікає не стільки від реальності, скільки від самого себе, від незадоволеності собою і нездатності щось змінити. Цим, власне, байдуже, куди тікати. Граничним проявом такого приватного ескапізму є суїцид.

Гіпотез, як бачимо, не бракує, та подив викликає інше: якщо прагнення втечі є нашим природним станом, то чому ж воно набуває такої нищівної конотації? Ескапізм — пишемо «дорівнює» — то всього лише неспроможність жити тут і зараз? Такі люди барті зневаги чи, в кожному разі, співчуття?

Втім, здається, справа полягає зовсім не в цьому. Пошук іншого є водночас відмовою від наявного. Відмовою від нормальності, котру регламентує суспільство. Суспільство регламентує, впорядковує і карає, виштовхуючи чи знищуючи тих, хто порушує порядок. Хочете втечі? Та будь ласка! І не забудьте зачинити двері з того боку!