Марина Соколян - Ковдра сновиди

— Для чого це? — спитав Айну, з увічливою цікавістю озираючи зосереджених вівчарів.

Гаян злостиво реготнув:

— Жертву зараз будуть приносити. Тобі, між іншим.

— А! Молодці! — жерцеві так і не вдалося розгледіти, сміється той чи ні. — А як саме?

— Та зараз побачиш, — зітхнув Гаян. — Мушу йти — тут уже мені не відбрехатись. Така, розумієш, відповідальність…

Молодий жрець повагом ступив до багаття, де помічник шанобливо подав йому розігрітий на вогні ніж. Гаян відкотив рукави, аби не захляпати хламиду. Не любив він тої справи, але що ж… За мить щемливе бекання урвалося, і свіжа кров бризнула на вогнище. Вогонь, як належить, лизнув йому призначене й тихо чмихнув — цівочка їдкого диму потяглася догори. Добрий, між іншим, знак, зауважив Гаян: бог, себто, приймає піднесення. Миряни схвально загомоніли, аж тут несподівано гомін урвався, як-от ягняче бекання хвилину тому. На майдані запала тиша. Гаян роззирнувся і сам ледь не впав із ляку: над вогнем ширяло дивовижне видиво — димне, півпрозоре ягня з очима-жаринками. «Шкуродери! — скривдженим басом поскаржилося видиво. — Бузувіри! Ай-яй-яй!» Докірливо хитнувши головою, ягня тупнуло ніжкою і зникло.

Гаян із підозрою озирнув натовп. Айну зосереджено колупав чоботом дорожній бруд. Молодий жрець мало не розлютився: як йому тепер усі ці дива пояснювати? Так і сказати мирянам, що бог їхній, м'яко кажучи, вирішив пожартувати?

Тим часом із-за спин евдейської громади почувся чийсь радісний зойк. За хвилину на майдан проштовхався дурник Бузь із містким кухлем напереваги.

— Ґвалт, людоньки! Хтось діжку зачаклував! Замість кисляку — чистий тобі виноградовий первак! Так шибає, що аж йой!

Громада радісно заворушилася, скоро найспритніші вже термосили зачакловану діжку. Дійсно, чиста запашна тратта! Вельми розчулені цією обставиною, евдейці виснували, що жертва, либонь, пішла незле. Гаян пробрався крізь миттю зріділий натовп до свого гостя, котрий нині підняв погляд, усміхаючись ніяково, мов упіймане на гарячому баламутне маля.

— Ну і… навіщо це все? — нервово промовив жрець.

— Та що? — знизав плечима бог. — Хай собі люди тішаться. Що мені, шкода?

І дійсно, справа пішла відчутно веселіше. Жваві й галасливі, евдейці повсідалися на лавах, розставлених коло вогню — кожен, любовно тулячи до грудей жбан чи кухоль. Багаття загасили, ретельно розгрібши вугілля, і на майдані з'явилися святково вбрані танцівниці. Під биття тимпанів та волання гайд танцівниці ступили босими ногами на вугілля. То був давній, ледь не магічний звичай, який завжди викликав у Гаяна певне збентеження — він усе ніяк не міг второпати, як то в танцівниць п'яти не репають. Віра вірою, але опіки опіками — як він сам мав нагоду пересвідчитись… Тим часом Айну кудись завіявся, що теж давало підстави для занепокоєння. Ти ж бач, як розійшовся! А втім, граппа — вдала знахідка. Навряд чи хто назавтра буде здатний пригадати деталі.

— Слухай-но, Гаяне! — рипнув хтось поряд. Молодий жрець роззирнувся — сам пан староста! Ну, якраз… — А чо' ти нам такої штуки раніше не втнув? Он, коли нотареві весілля гуляли? Було би якраз впору, ні?

— Угу, — кивнув Гаян. — Тільки я тут до чого? Це ж той… божий промисел.

— Горівку гнати? — отетерів кмет.

Ха, подумав Гаян, Світлий Айну — володар небесної ґуральні… А чого, все краще, ніж оте конегриве бозна-що. Пан кмет ковтнув божого частунку і вдоволено гикнув:

— А нічого собі сивуха, — відзначив він. — Бачить бог, нічогенька!

Бачить, аякже… Гаян роззирнувсь. Ага, оно де він — просто коло багаття, щось там втовкмачує музикам, зграбно поклавши долоню на тонку Тіллину талію. Та дивилась на нього закохано й запопадливо. Дурепа, їй богу, дратівливо пересмикнув плечима Гаян.

Тим часом танцівниці статечно зіступили з вугілля, і тої ж миті музики завели якийсь жвавий танцювальний наспів. І от усі, хто ще міг стояти, підхопились і посунули на майдан. Вибравшись на лаву, Гаян побачив, як Айну легко вклонився й запропонував Тіллі руку. Ще мить — і вони очолили вервечку танцюристів, ведучи їх за собою в якомусь шаленому круговії. І все б наче нічого, але тут Гаян ледве за серце не вхопився, побачивши, куди вони прямують. Просто на гаряче вугілля! Сполоханий зойк завмер йому на губах — вервечка ступила на вугілля й помандрувала далі, не запнувшись, не урвавши танцю… І, немовби цього було мало, з-під ніг танцюристів палахнуло полум'я, заіскрило, рвучись догори… Та ніхто цього навіть не зауважив. Евдейці танцювали просто посеред багаття, яке силкувалось, але не могло їх обпалити.