Марина Соколян - Вежі та підземелля

Книга, здавалося, була завжди. Вона виникла із сонячних променів, з грубих дощок комори, постала з брудного дрантя та уламків старого орала. Малий знайшов її, ховаючись у кутку комори від гніву діда Лема, коли той сердився, вкотре обіцяючи вигнати мамку і малого з хати. Він завжди починав горланити, коли вертався з корчми. Мамка ще казала малому, що дідові там наливають злидво — питво, від якого навіть сумирні шаліють, мов дикі свині весною. Малого те не втішало — свиней він боявся до корчів. Тож кожного разу, зобачивши, як дід, хилитаючись, суне з корчми, він ховався в коморі серед старого непотребу, який узимку ніхто чомусь так і не спалив.

Книга була його таємницею. Малий любив, сховавшись від усього світу, гортати потерті жовті сторінки, вкриті чорними вузликами-візерунками. А ще там були малюнки. Зі сторінок книги визирали дивні звірі з вогненними очима, гострими пазурами й великими крилами. Чорні гнівливі коні мчали дорогою; на конях сиділи велети в залізних шапках, вони тримали в руках барвисті знамена й срібні мечі, а їхні червоні плащі летіли за вітром... Там височіли білі вежі, червоні стіни й чарівні золоті палаци. Красиві жінки в білих сукнях стояли на стінах, зустрічаючи вершників у сяйних обладунках...

Це був світ, незнайомий малому, чужий і принадний. Коли він вдивлявся у барвисту плетеницю, йому хотілось підскочити й бігти чимдуж, так, щоб аж вітер співав у вухах, бігти швидко, аби опинитися далеко звідси, далеко від діда Лема і його злидва, від рохкання свиней, від материних сліз над недогарком сальної свічки. Йому хотілося опинитись там, де мчать великі чорні коні з дужими вершниками, де височать могутні червоні стіни. Малий не знав, де це. Лише значно пізніше до зображення долучиться ім'я.

Місто. Валдарра.

Сонячні промені сочилися крізь великі шпари в стінах комори, у теплих струменях танцювали порошинки; ззовні було чутно лайливий дідів голос та неквапливі мамчині слова. Десь грюкнули двері, від чого благенька хатка здригнулася, мов сполоханий звір, а на книгу зі стелі посипалася потерть. Малий дбайливо змахнув бруд зі сторінки — там лицар у білому плащі саме застромлював списа в черево страшенній зубатій потворі.

Почулися кроки. За мить перед очима малого виник коричневий материн подол. До її дерев'яних черевиків тулилися грудочки гною та кілька соломинок.

«Анджа!»

Мамка опустилась на коліна, зазираючи йому в лице.

«Я мушу йти. Ти... зрозумієш мене колись».

Вона лагідно торкнулася його рудого чуба.

«Не сумуй, малий. Так треба».

Він зосереджено роздивлявся сторінку, хоч і не бачив більше ні потвори, ні лицаря. «Знаєш, мамо... Знаєш, я теж... я теж піду туди. Ми будемо жити там, за червоними стінами. Там не буде гною і бруду, не буде діда Лема, не буде бридких баронових вояків. Лише ми з тобою!»

Малий мовчки провів мамку очима. Знову рипнули двері, і її не стало.

...так оповідають про Арода та Ісу, братів ненароджених, царя та пророка. Пришили володарі до них, просячи поради та настанови.

«Як жити мусимо, аби прийняло нас Небо та світлі прелати у покої свої?»

«Лише вірою та волею врятуєтесь», — сказав Іса.

«Лише правдою та вірністю врятуєтесь», — сказав Арод.

«Хто служить Небу вірою, той успадкує сонце», — сказав Іса.

«Хто служить Небу волею, той успадкує місяць», — сказав Арод.

«Хто ж успадкує землю?» — запитали володарі.

«Земля — то колиска бруду та розпусти», — сказав Іса.

«Земля — то колиска брехні та безчестя», — сказав Арод.

«Земля — доля сервів, тих, хто служитиме вам, як ви служите Небу», — сказав Іса.

«І буде так, — сказав Арод, — володарі, що служать Небу волею, пануватимуть над землею та сервами».

«І буде так, — сказав Іса, — храмовники, що служать Небу вірою, наставлятимуть та судитимуть братів своїх».

Зрозуміли володарі, що справедливо мовлять Арод та Іса, і втішились. І відтоді повелося так: нащадки Арода панують над землями, нащадки їси панують над душами, аби вберегти їх від влади Темного Володаря, мисливця за душами, повелителя підземних угідь.