Марина Соколян - Вежі та підземелля

Шлях до серця барона Черенбера лежав через підземелля.

Щоправда, нині Анджа вже й не пригадував, нащо той барон йому здався. Всього два тижні ув'язнення в цілковитій темряві, в кам'яному череві замку, встеленому вологою пліснявою, — і колишній чорнобурівський забіяка став на диво чемним і сумирним. Таким, як у труну кладуть. Ну, майже таким...

Спершу він, звісно, сипав прокльонами, приязно згадуючи барона та його посіпак. Потім гаряче каявся. Молився навіть. Утім, його мотивного запалу надовго не вистачило. Тут, правду кажучи, мало чого вистачало надовго. Анджа знав про це, до того ж, знав ще давно — коли розпочинав лише свою відчайдушну борню за право жити за стінами замку, а не поза ними. Чому? Почасти зі страху перед тим неминучим, що чигало за плетеною огорожею Чорнобурівки, почасти від вродженої норовистості, а ще — зі страху до скону пасти свиней в гаю. Ну і ось, власне, його бажання здійснилося. Правду казав покійний мірошник Чудра: не бажай забагато, бо як дістанеш, не знатимеш, де подіти...

Він перебрав усі приступні йому шляхи — намагався записатися до гарнізону, пробував податися в служники. І зрештою, коли жодна зі спроб не відімкнула для нього воріт баронської твердині, він вигадав родинний зв'язок між собою, безбатченком, та самим Черенбером. Власне, хлопець вигадав не таку вже й дурницю — барон, хоч і неодружений (кажуть, з причини граничної скупості), за часів своєї юності не цурався гарненьких хуторянок. Так що Анджа цілком міг би бути його нешлюбним нащадком. Одначе барон зреагував на його претензії без особливої приязні. Серв, свиняча кров... Несамовитий Анджа лише в холодному підземеллі замку допетрав, якої образи він завдав честі барона.

Тепер на нього чекала вся гостролеза прірва баронської вигадки: Черенбера знали в навколишніх землях як людину витончених уподобань у каральній справі. Навіть брат графа Морренштиба, отець Бругар приїздив до Черенбера для обміну досвідом. А що вже оповідали про Бругара... Такого не зміг би вигадати навіть Темний Володар — де вже йому, темному.

Нині, на Анджине щастя, ця біда його зовсім не бентежила. Як і жодна інша. Він сидів, байдуже притулившись до шкарубкої холодної стіни, іноді лише ворушачись, аби відігнати зухвалих нетерплячих щурів. Змученому бранцеві почало вже здаватися, що так воно й було завжди, а попереднє його невдатне життя хіба наснилося йому межи перегуками варти та роздачею хлібного варива.

Утім, спливло якихось два тижні, й барон згадав нарешті про свого в'язня. Двері підземелля прочинилися з натужним охканням, упускаючи досередини тьмяне світло і двох вайлуватих вартових у кожухах із залізними бляхами. Лаючись та наступаючи бранцеві на ноги, вони відімкнули його від стіни, підвели і виштовхали з темниці. Анджа байдуже підіймався гвинтовими сходами баронського донжону, не помічаючи того, що так гаряче мріяв бачити — казарм варти, кімнат челяді, встелених гобеленами покоїв господаря. Він мусив би здивуватися — його вели не вниз, до камери для баронських розваг, але кудись угору — туди, де в оточенні челядників, покоївок та охоронців мешкав сам Черенбер. Анджа й здивувався б, але зараз його найбільшою бідою було пересування верткими сходами — завважувати бодай щось довкола він не спромігся би навіть за священний дворіг царя Арода і спасіння душі на додачу.

Нарешті його шлях завершився біля бенкетного залу. Вартові прочинили двері й заштовхнули хлопця досередини. Він зупинився, блимаючи очима.

У бенкетній залі, власне кажучи, відбувався бенкет. За столами сиділи десятки зо три гостей, вбраних у валдарський шовк та парчу. Все навколо світилося — чи принаймні так здалося Анджі, який за все життя не бачив двох свічок водночас. Світло численних смолоскипів множилося в начищеному посуді, зброї та прикрасах; челядники метушилися межи столами, розносячи наїдки й напої. Від звабливих пахощів у Анджі боляче звело шлунок.

Біля вогню стояв барон, а коло його нот лежали двоє псів-людоловів.

Жриця Білої Вежі замислено точила перо. Книга, яку вона пише, стане втіленням пам'яті її покоління. Ніколи раніше не виникало потреби записувати постулати вчення Двокільця, це знання передавалися від старої жриці до наступниці. Однак зараз вона знала — наступниці не буде. Не буде продовження. Все, що вона може вдіяти, — це закінчити роботу. А там... Жриця зітхнула. Хитнулися тіні, торкнувши сторінки примарами спраглого полум'я. Відступили. Чи надовго?