Марина Соколян - Вежі та підземелля

Анджа лише очима кліпнув. Геть лицар з ума вижив, чи що? Бідолашних песиків... Це ж треба таке!

— Чого мовчиш, патлатий? Язика проковтнув? Було б раніше пельку стулити, та ні — розбаландав усьому селу, як твоя матінка з бароном гаєм блукала, а тепер — мовчиш? Чи мудрий став від баронської ласки?

Хлопець смикнувся, аби відповісти, і тут-таки спалахнув біль у похапцем перев'язаній нозі, пошматованій отими «песиками». І, що найгірше, боліли збиті коліна й п'яти — тіло пам'ятало гонитву темним лісом...

— Звідки ви... знаєте про Темного? — ледве придушивши крик, запитав Анджа.

Він завжди гадав, що Мисливець лише за сервами ганяє, а шляхетні... ну, вони, певне, одразу в небесні палати, гоп — і там...

— Та що там знати? — кутиками губ усміхнувся ланд-лицар. — Сам колись бігав, доки верхи їздити не почав... Та не про те мова. Мені, власне, барон велів глянути на тебе й сказати, чи буде з тебе яка користь...

— А ви що, пане, першим душогубом при баронові?

— Ги, — сказав лицар. — Ну чого ви, серви, таю злі? От скажи мені, Анджо Вихоре, свинарю з Чорнобурівки, за яким лихом тобі так припекло до замку? Гадаєш, краще тут? Тепліше в барона за пазухою?

— Та я не знаю... — промимрив Анджа. — Тільки скажіть мені, пане, навіщо весь вік у багні пріти, якщо нам так чи так до Темного в ягдташ?

Лицар глянув на нього скоса, усміхнувся.

— Ти ж бач який... Так чи так — а не так. До Темного — завжди встигаєш, хіба ні? Гадаєш, зрадіє старий хорт? Ну гаразд, Анджо, псячий душогубе... Так і скажу баронові — в багні пріти не бажає, бажає пишно жити, злидво пити...

Анджа злякано зиркнув на лицаря, та старий химерник лише всміхнувся, мовби лук тугий вигнувся — ось-ось стрельне... Підвівся, взяв свічку.

— Е-е, пане, — підкинувся хлопець, — чи не залишите недогарка? Не гнівайтеся, пане, темно тут, лячно...

Лицар глянув на нього, насупившись. Та все ж відламав кусень свічки, підпалив.

— Надовго не стане, хлопче.

— Та все ж легше. Повік вдячний, пане лицарю...

— Е-е, та який там з мене лицар... Вайлак я. Чув, може?

Не чекаючи на відповідь, старий розвернувся і рушив геть. Вайлак? Анджа чув про нього, як не чути. В селі казали — відьмак, Йоргів хорт. Казали — над гарнізоном голова, хоч і зайда, з мечем ходить — хоч і не лицар. А ще казали — боїться його барон. Не любить, але гнати не спішить. Хтозна чого. Йому, баронові, краще знати.

«...усі втіхи і страждання — лише зміна ладу від дужого dur до м'якого moll. Той, хто шукає гармонію сили, щасливий певністю, виповненням свого активного начала, перемогами і звершеннями. Той, хто прагне гармонії гнучкості, щасливий плинністю, спогляданням, тишею самодостатності, мудрістю взаємопроникнення. Той, хто поєднує в собі силу і гнучкість, найчастіше нещасливий, бо не знаходить втіхи ні в борні, ні в спокої. Називають таких — люди міжладдя чи, інакше, приблуди. Ті ж, хто не має ні сили, ні м'якості, несуть спустошення собі й світові, Називають їх — люди безладдя або руїнники.

Лише розуміння того, ким ти є, народжує гармонію. Це — єдине та найважливіше випробування всесвіту, найскладніше, бо ми несемо в собі відгомін чужих страхів та бажань, які, накладаючись, звивають музику кублом дисонансів. Слід покласти долоню на струни серця — нехай затихне на мить колишнє, поступаючись місцем чистій мелодії тебе, справжнього».

Якщо Анджа сподівався вибратися з багна, потрапивши до замку, то він помилявся. Де там... Баронське подвір'я було не чистіше за обійстя діда Лема. Коні, тварини шляхетні й розумні, ходили, де їм заманеться, лишаючи за собою поклади добірного добрива. В куточку між казармою і стайнею рохкала свинка, плацом сновигали галасливі кури. Рідні аромати землі й прілої соломи змішувалися з новими для Анджі запахами шкіряних обладунків, які ніколи не милися, та й знімалися нечасто, псарні, де панських хортів поїли кров'ю перед полюванням, і, зрештою, кузні, звідки сунув гарячий дим і кручена лайка коваля, котрий намагався укоськати баронського дестрієра — дужого, але дурного бойового коня.

І все ж... Він вважав, що йому пощастило. Ну, по-перше, барон так і не скарав його на горло. По-друге, він дозволив Анджі помагати гарнізонному конюху. Хоч і в багні по коліно, зате — коні. З поросятника до стайні — для Анджі то був стрибок вище голови. Якби до псарні призначили — то взагалі був би злет у захмарні висоти. Та, як здогадався колишній свинар, барон не довіряв йому своїх псів. Боявся, мабуть, за їхнє собаче життя.