Марина Соколян - Вежі та підземелля

Самого барона Анджа не бачив, та не дуже й хотілося. Правда, старий конюх, дядько Клеч, багато розказував про володаря замку, от хоча би й те, що барон не спить уночі, а сновигає замком зі смолоскипом. Служники, казав Клеч, іноді бачили, як барон зупиняється коло голої стіни в трофейній залі й читає відхідну. Кажуть, замуровано там когось... І кожну ніч когось нового, — абсолютно серйозно подумав собі Анджа.

Він запитав його про Вайлака.

«А що, — стенув плечима конюх. — Вайлак як Вайлак. Прибився до гарнізону на війні в Альбігоні, відтоді й служить баронові. Вояка справний, лише... лише, — конюх почухав потилицю, — чудний він, Вайлак. Мовби й наш, та не зовсім. Не боїться нічого... Навіть Темного, хай би йому повилазило... Ну, досить патякати, ходи, поможеш мені стійла чепурити». Це переважно означало вигрібати тій. Але Анджа не скаржився.

Якось, за тиждень після свого призначення до господарства дядька Клеча, Анджа вибрався надвечір на ґалерею вартової вежі. Галерея була тимчасова, хоч і розпадалася вже від старості — між балками її дерев'яного кріплення можна було пропхати свиню. Тому, власне, варта нечасто навідувалася сюди, слушно побоюючись, що поміст галереї не витримає їхніх броньованих тіл.

Анджа присів на самому краєчку помосту. З висоти вартової вежі баронського замку видно було всю Чорнобурівку з її покошеними хатками без вікон, маленьким ставом і млином на околиці; далі темною хмарою бовваніли вкриті чорним лісом пагорби. Власне, ліс був чорно-бурий, звідти ж село отримало своє ім'я. Дехто навіть усерйоз вважав, що барон Черенбер насправді Чорнобур, тільки мовиться по-іноземськи. Та що їх слухати, сільських брехунів — і не таке наплетуть після кухля злидва...

Анджа всміхнувся. Все ж добре бути тут, нагорі, а не там, зовсім поряд із чорним лісом...

— То ти, патлатий? — пролунало за спиною.

Анджа сіпнувся, розвернувся й побачив, як через мерлон захисної стіни перебирається на ґалерею якась темна постать.

— Що, селюче, — рипнув Вайлак, ставши поряд, — не сидиться тобі в теплому гною? Набридло баронським коням гузно підтирати?

— Та ні, не набридло, — обережно мовив Анджа. — З конями не нудно. Кожен день щось нове... і такими кучугурами...

Вайлак тихо розсміявся.

— Гаразд, — мовив він, — але що забув на вартовій вежі? Виглядаєш рідних свиней, як вони там без тебе, бідолашні, журяться?

— Журяться, — серйозно кивнув Анджа, — їм же скоро під ніж — баронові та його воякам на харч. Їх якраз тепер, мабуть, війт причащає...

— Що, свиней? — вразився Вайлак.

— Еге, — Анджа криво всміхнувся, — свиня — то плоть землі, тварина брудна, як і ми, серви. Шляхетні не можуть їсти м'ясо землі — аби собі не забруднитися перед Небом. Хіба пан не знали?

Вайлак гмукнув.

— А як ви їх причащаєте?

— Кров'ю голубів, пане. Крапельки досить — і свиня перед смертю стає мовби птицею небесною.

— Які добрі звичаї... — кивнув старий вояк, — і це що, всюди так, чи лише в твоїй славній Чорнобурівці?

— Ну, в Заморенці, що в землях графа... — Анджа хотів був кивнути на схід аби показати, де саме лежить земля Морренштиба. І завмер.

У вечірніх сутінках на схилах пагорбів ясно світилися кілька зеленкуватих вогнів. Вайлак простежив за його поглядом.

— Що таке, малий? Болотних вогнів налякався?

Анджа ковтнув в'язку слину.

— Та ж там, той... нема мочарів. Ці вогні, це... Могул, Нічний Лісоруб, рубає мертві дерева Темному на ватру — вечерю смажити... — Анджа здригнувся. Він виразно міг уявити, що саме смажить Мисливець собі на вечерю.

Вайлак похмуро задивився в морок. Його глузлива посмішка зникла, мов потопельник в холодному ставку.

— Знаєш, Анджо, — сказав він дивним голосом, мовби сам до себе. — Це справді страшно... Те, які ми. Те, чого ми боїмося. Ми навіть уявити собі не можемо, що буває інакше. Варвари, та й годі...

Анджа не зрозумів його. Він не знав такого слова.

Арод, ненароджений повелитель князів людських, мовив так, звертаючись до володарів землі:

«Ваше призначення — служити Небу волею своєю, ведучи за собою підвладних вам, та долати ворогів силою, даною вам Небом. Ви обрані для очищення землі від скверноти, та Небо не прийме вашого служіння, доки ви самі не очиститеся від бруду земного, ім'я якому — тлін.

Чотири випробування повинні ви пройти, чотири немочі здолати, аби звільнитися від прокляття земної долі. Перша неміч — милосердя. Милосердя робить вас рабами недосконалих, ослаблюючи руку та розм'якшуючи серце. Друга неміч — надія. Той, хто має призначення, не повинен сподіватися, бо надія збиває обраного зі шляху, спокушуючи його земними втіхами. Той, хто виконує призначене, не сподівається, він твердо знає, що вчинки його будуть належно оцінені Небом. Третя неміч — сумнів. Той, хто сумнівається, хто не певний у серці своєму, не може вірно служити, бо не має віри й пошани до Неба. Четверта неміч — любов. Любов — найгірша з недуг, бо той, хто любить, милосердний, той, хто любить, сумнівається та плекає надію.