Марина Соколян - Зворотня сторона Демонології

Я — суккуб. Моя мати була демоном, а батько, природньо, — монахом. Та, власне, ним міг бут хто завгодно: моя матінка ніколи і не намагалася впорядкувати за пріоритетами своє вельми активне сексуальне життя.

Щоправда, я про це дізналася зовсім недавно. Виховання, знаєте, культурні обмеження часто не дають розкритися природнім здібностям. Не можна сказати, що цей факт мене здивував чи приголомшив. Ні. Він просто ввів мене в глибокий шоковий стан, заледве не вкоротивши мені життя. Мої тодішні почуття можна порівняти хіба що з почуттями дівчини, яку добрий лікар вітає з поповненням у сімействі.

Таким ось лікарем став для мене пан Бішоп, викладач курсу Прикладної Демонології у нашому Університеті. Прошу не плутати наш Університет з Королівським Університетом, цією пародією на Вищу Школу, де рівень корупції зростає щороку в оберненій залежності від рівня освіти. В нашому ж Університеті навчається тільки еліта. Можете сміливо сподіватися, гроші витрачені вами на невеличкі подарунки при вступі не пропадуть намарне.

Чесно кажучи, я не записувалася на Прикладну Демонологію з власної волі та в тверезій пам'яті. Просто, хтось із моїх прихованих ворогів чи безтолкових друзів підло вписав мене до списку охочих. Що ж тут вдієш? Вирахувавши всі можливі кандидатури, я вписала цих людей до Загального Курсу Вітчизняної та Зарубіжної Содомії і з легким серцем пішла слухати непотрібні мені лекції.

Чи могла я знати, що вони виявляться для мене катастрофічно небезпечними? Певно, ні. Бо й непотрібними я їх перестала вважати, добряче розгледівши нашого викладача.

Він не був одним з тих розумників, що, переклавши якогось іноземного підручника, дурять тобі голову своєю оригінальністю. Не був він і істеричним власником парадоксального інтелекту, що відверто вимагає від вас захоплення і поклоніння.

Ні. У нього був стиль. Вузенькі чорні брюки, що щільно облягали його струнку фігуру, сорочка з комірцем-стоєчкою, цей уважний суворий погляд… Я вважала його лекції виключно цікавими і пізнавальними.

Дорогий пане Бішоп! Якби тільки того дня ви загубили свій тематичний план чи зачиталися Торквемадою у міському парку, можливо, все склалося би зовсім інакше. Але не сталося нічого подібного. Як сьогодні, пам'ятаю я вашу фатальну лекцію: “Суккуби та інкуби, як окремий випадок середньовічної проблематики”. Пам'ятаю єдине визначення, яке я спромоглася занотувати в конспекті:

“Суккуби (від лат. succuba, повія) — жін.-демони, що вступали у секс. контакт з чол. для отримання жит. енергії, необхідної їм для існ-ня”. Мій спосіб ведення нотаток завжди себе виправдовував. Я було задумалася над оптимізацією цього завдання, аж раптом…

— Ех, мені би таку темпераментну кралечку! — вигукнув хтось із аудиторії.

Аудиторія відповіла радісним гиканням. Пан Бішоп гнівно зиркнув на юнака.

— Ви, певно, не зрозуміли, хлопче. В результаті таких контактів, дуже часто, чоловіки гинули.

— Та це ж чудово! Покінчити з життям у повнім смислі!

Всі присутні просто подуріли від захоплення. Та цей хлопчина вже почав псувати мені нерви — все говорило про те, що тільки зовсім недавно в результаті якогось нещасного випадку його було позбавлено дівоцтва.

— Ну добре, я спробую вам пояснити, — поволі промовив пан Бішоп. — Суккуби — жінки виключної привабливості. Загадкова блідість, гіпнотичні очі… (“Ха, подумала я, у мене таке буває, коли я не сплю довгими одинокими ночами під час сесії). Її мелодійний голос зачаровує, а слова обіцяють щастя, яке годі навіть уявити. (Ну дак, це — коли я обіцяю викладачеві принести вчасно реферат.) Коли ви зустрічаєтесь поглядами, вся ваша істота відчуває сильний шок. Вам здається, що в її очах кружляє зоряний вир, та ви продовжуєте дивитись, не здатні відірвати погляду, поки у всьому світі не залишаєтесь тільки ви, ваше бажання, таке ж природнє, як спрага в пустелі, і вона, як мерехтливий струмінь життєдайної вологи…

Здається, тільки я помітила, як він здригнувся і говорив, заглядаючи просто мені в очі. (Для найкращого обзору викладача я сиділа якраз навпроти лекторської трибуни.)

Та ні. Не тільки я. Оратор сам був не дурень. Пан Бішоп зупинився, із зусиллям відвів погляд, а потім обережно, з підозрою зиркнув в мій бік. Та, після невпевненого “гм-гррх” він продовжував заливати: