Марина Соколян: Зворотня сторона Демонології

— Тоді ви тягнетесь і п'єте, і п'єте, але спрага ніяк не минає. Кожний ковток відгукується болем, і накочується безмежна слабкість, в муці ви востаннє заглядаєте в її очі, та не бачите вже нічого, і ваша свідомість назавжди занурюється в темряву…

В аудиторії запала цілковита тиша.

— Хоча ми і вивчаємо Прикладну Демонологію, — тихо проказав пан Бішоп, — не побажаю вам ніяких особистих контактів із суккубами. Жінки — то загибель для нормативної науки, — він махнув рукою, — Все, лекцію завершено.

Приголомшені студентики рушили до виходу. Я теж зібрала свої речі, та, перед тим, як іти, ще раз глянула на викладача своєї мрії.

— А вас, Делі, я попрошу залишитись.

— Ее-гмм… А, чому? — це, признатись, було доволі безглузде запитання.

Я бачила, як важко йому було підібрати слова. Бачила, і тихенько собі раділа. Ось, мій суворий і незворушний викладач збирається освідчитися! Мені навіть стало цікаво, яким же із сорока восьми відомих мені способів він це зробить.

— Делі, -розпочав він, — Аделін. У тебе був коли-небудь чоловік?

Що ж, початок цікавий.

— В якому значенні?

Він скривився.

— Благаю, не говори, що не розумієш. В наш вік у платонічне кохання вірять хіба що тільки історики-фольклористи та імпотенти.

— Цілком слушно, — я перебрала в пам'яті свої численні походеньки і відповіла, — Н-ні.

На його обличчі неприховане і щире здивування. Мені що, слід образитися?

— Пане Бішоп, поводьтеся пристойно, — нагадала я йому.

Реакція виявилася діаметрально протилежною. Він вхопив мою руку і вп'явся голодним поглядом мені в обличчя.

— Скажи мені правду, Делі! Хоч раз, перед тим, як усе закінчиться. Я не можу більше протистояти цьому. Бачиш, що відбувається?!

Мені дуже важко було втриматися від того, щоб опустити погляд і пересвідчитися. А так, що він мав на увазі?

— Ти уважно слухала останню лекцію?

— Я? Ну, як завжди…О!

І тут до мене дійшло, як лантухом з-за рогу грюкнуло… В очах відразу потемніло, серце, здавалося, опинилося аж десь у шлунку, на чолі виступив крижаний піт.

— Це, що — натяк?

Пан Бішоп кивнув, але вигляд у нього був настільки нещасний, що мій неймовірний страх відступив; із сльозами на очах я кинулася йому на шию.

І це була велика помилка.

Усіма рецепторами я відчула його близькість. І зайнялося, запалало… як табличка “обережно з вогнем”, підпалена підступним сірником вандала. Це був такої сили шок, що усі мої настанови на супротив зникли умить, подих збився, а ноги відмовлялися служити опорою. Все. Я зрозуміла, що, якщо не задовільню цього бажання тут і зараз, то просто помру.

Але ж я завжди була cкромною і порядною дівчиною. Завжди. Я знала себе такою, і те, що зараз відбувалося, не могло бути правдою. Аделін, отямся! Із страшною силою я вчепилася за його плечі. Я думаю, в нього там синці полишалися, принаймні, хотілось би в це вірити. Мені не вистачало кисню, перед очима застрибали зірочки. Оце і мови про зоряний вир!

— Прощавай, Рінальдо!, — простогнала я, і все довкола зникло.

Рінальдо — мій кіт, рудий, як Барбароса. Чому це саме про нього я згадала в останню хвилину і досі залишається для мене загадкою. Можливо, спеціаліст з психоаналізу швидше би розібрався з цією символікою, але я дещо сумнівалася в доцільності застосування цього методу до суккуба.

З цією суперечливою думкою я і прийшла до тями. Намагаючись сфокусувати погляд, я розмірковувала над іронією власної долі. В голову лізли безліч “якби не” думок, які здатні зіпсувати настрій у будь-якій ситуації. А коли, сфокусувавши погляд, я розгледіла пана Бішопа, моє горе взагалі вихлюпнулося вище ватерлінії.

Він лагідно посміхнувся і тільки-но збирався щось сказати, як почувся до болю знайомий звук — рипнули двері. Чиїсь кроки загуркотіли по підлозі, і грізний голос, що, безперечно, належав Президентові-Настоятелю, запитав:

— Пане Бішоп, що тут у вас відбувається?

Все, мені гаплик. Я обережно підвелася і глянула на пана Бішопа. Це був такий ані-слова-вражий-сину-ато-гірше-буде погляд, на який здатна тільки жінка, репутація якої у небезпеці.

Принаймні це він зрозумів. Червоніючи від розумового напруження, пан Бішоп вичавив:

— Я, е-ее, проводжу залік.

Спантеличений Президент подивився на мене.

— Мені дістався тринадцятий білет, — пожалілася я, кліпаючи очима.

Зі знайомою підозрою у погляді, Президент запитав:

— З якої дисципліни ви спеціалізуєтесь, дівчино?