Марина Соколян - Ковдра сновиди

Художник відімкнув двері та штовхнув їх досередини, пропускаючи гостя вперед.

— Дворик цілком глухий, — прокоментував він, — жодних вікон чи дверей, окрім тих, через які ми ввійшли. Ну й колодязь, звісно.

Справді, тяжко було його не помітити. Потужний кам'яний циліндр, мовби жерло гармати, націленої в небо. Важка залізна покрівля, яка, певно, боронила колодязь від забруднення. Жодного натяку на підйомний блок чи коновку.

— Цю криницю називали колодязем сновідника, — промовив Барт, — Маалеха-сновідника. Ну, знаєте, це — той тип, котрого наші ласі до метафор пращури називали володарем сновидінь.

— Володарем? — скептично підібрав губи Натан Вара. — Не думаю… Так само, як лісника не назвеш володарем лісу. Так собі, доглядач. Провідник.

— Гм… Вам, либонь, краще знати. Так от, тому Маалеху навіть, кажуть, жертви приносили. Отутечки. Скидали їх просто в колодязь, — Барт криво всміхнувся, — Ну, там, політичних опонентів чи конкурентів у торгівлі невільницями…

— Що, думаєте, людські жертви? — здивувався Натан. — Та боронь боже! Маалех ніколи не був таким… кровожерливим. Хитрим — так, але не більше.

Він підійшов до колодязя і, поклавши долоні на шкарубкий кам'яний край, зазирнув углиб.

— Колодязь… Цікавий символ. От ви, Барте, не думали, чому саме колодязь вважали за оселю сновідника?

Барт і собі сторожко глипнув до криниці. Темрява. Студена вогка пітьма.

— Ну… Морок, куди ніколи не прозирає світло… Дна не видно. Ніч? Безодня?

— Кхазма.

— Що?

Натан Вара ніяково пересмикнув плечима:

— Тут я не цілком певен. Це — лише здогад… Кхазма — означає безодня, чи радше — «розчахнутість». Безодня, чий погляд звернено на тебе. Початок відліку, початок існування. Слово «кхазма» походить звідти ж, що й «хаос». Наші сни, отже, сягають корінням у предковічний хаос, час творення світу.

Натан тяжко зітхнув, зануривши уважний погляд у темну прірву, начебто намагаючись прочитати там, мов на денці горнятка, власну химерну долю.

— Знали б ви, як я шалено заздрю вам…

— Мені?

— Усім, хто бачить сни. Мені вони ніколи не приходять. Мовби пороблено. Не знаю. Може, так і є…

Натан люто гупнув кулаком по крайці колодязного жерла:

— Мені, котрому вони потрібні більше від інших! Хотів би я колись перестріти того Маалеха! — він нахилився до отвору і крикнув, сполохавши дзвінку луну: — Ти що, зумисне мене уникаєш? Чуєш, ти, паскудо!?

Барт Антолій лише хитнув головою. Добре, що нікого більше не було в цьому дворику. Не кожен таке зрозуміє. Тільки от його, Барта, Натанове поводження не дивувало. Дійсно, хіба зміг би він жити без своїх снів? А коли й так, як багато би втратив? Барт покопирсався в кишені і, знайшовши монетку, кинув її до колодязя. У жертву.

Ярмарок в Евдейї був святом сумлінних сироварів, лукавих крамарів, язикатих господинь і веселих п'яниць. Ці останні, підпиті квасним кисляком, розпочали святкування ледь не вдосвіта, урочисто відкривши ярмарок своїм неструнким величальним співом. Другими до свята долучилися крамарі, розпочавши звитяжну боротьбу за увагу покупця: барвисті ятки понапиналися кругом Евдейського майдану, принаджуючи перехожих яскравими стрічками, закличною музикою та приязними юнками. Нарешті на майдані з'явилися покупці: хто тутешній, хто з околиці, а хто й від самого узбережжя — куди лише домчала похватна говірка. Тут і справді можна було придбати добрий сир ледь не задурно — та лише в тому разі, коли ви не дозволяли себе надурити. Бо ж ярмарок був, понад усе, святом веселих облудників і простакуватих заїжджих. А втім, так їм і треба, бундючним зайдам з долини.

Гаян дозвільно походжав майданом, не стільки виглядаючи собі вигідну негоцію, скільки придивляючись до крамарів із купцями. Він із цікавістю дослідника прислухався до суперечок, а почасти й колотнечі, що зчинялася над жовтими оліїстими головами; час від часу його закликали у свідки чиїхось чеснот та смакових якостей, і скоро Гаян усвідомив, що, завдяки своєму духовному авторитетові, встиг уже незле почастуватися добірним сиром. Схоже, у його становищі були-таки неочікувані, але тим більш доречні вигоди.

Щойно Гаян замислився, де б то його роздобути холодного кисляку — бо ж уже добряче припікало, як просто над його вухом вибухнула чергова сирна сварка:

— Ви що, шановний? Чи ж вам повилазило? Сюди дивіться! О! Золото, не сир! Аж на сонці світиться! А пахне ж як — аж душа з плоту скаче! Що — кислий?! Як — кислий!? Ану, з'їжте оце! їжте, кажу! Глевкий?! Та сам ви глевкий!