Марина Соколян - Ковдра сновиди

Невдовзі з-за млистої завіси вигулькнув берег, і несподівано скоро наш корабель увійшов до вузької скелястої гавані. Так я побачила острів, що звався Фаеллан — місце, куди моряки зазирають лише за винятково паскудних обставин і спішать якнайшвидше звідти забратись.

Я, звісно, не знала, у чому причина такої неласки, навіть навпаки: щойно побачивши гавань, я відчула нестримне бажання залишитись тут надовго і, можливо, назавжди. Це було найпрекрасніше з того, що я бачила на власні очі — місто, не просто витесане з каменю, але вималюване, випещене, викарбуване, та не каменярем — ювеліром. Місто випиналося зі скелі, наче квітка з рясного гілля — природно й розкішно, а мощеною береговиною походжали ошатні, веселі мешканці, радо вітаючи наш корабель.

Мабуть, я аж занадто захоплено розглядала острів — скоса зирнувши на мене, Жучок гмукнув і став поряд, спираючись на поруччя.

— Отак і не подумаєш, — стиха мовив він, — що живуть тут нелюди — упирі та примари. Ті, хто затримується тут надовго… Може, чула? Екіпаж «Пінної діви», який пропадав не знати де, вернувся — і всі як один божевільні, верзуть казна-що, аж слина по підборідді…

— Невже правда? — здивувалась я. — Ну, коли верзуть казна-що, хто ж доведе, що вони саме звідси такі лепські вернулись?

Жучок не відповів, лише дратівливо чмихнув, мовляв, нема дурням ради, і рушив собі далі. Моряки позирали на берег із відразою, Чінчар бентежно супився, намагаючись навіть не дивитися.

— Чекаємо до вечора, — похмуро виголосив він. — Потім спробуємо проскочити на веслах. Я тутешнє дно знаю, так що… І щоб ніхто на берег — ні ногою!

Та ніхто, схоже, й не поривався. Такі страхопуди, чесне слово! Я позирнула на причал… і голова мені пішла обертом, так що я мусила вхопитись за поруччя, аби не впасти. Кей! Він стояв на березі й дивився просто на мене!

— Кею! — заголосила я, але він, схоже, не чув. Він розвернувся й рушив кудись углиб міста.

Що він робить тут? Чому не відгукнувся? Чи це він взагалі? Невже здалося? Серце мені калатало, мов затятий острожник — у двері в'язниці; мені було гаряче й зимно водночас — я мусила пересвідчитись, що то він… чи не він, байдуже. Я мусила знати.

Тоді я перекинула мотузку за борт і зістрибнула на причал гавані Фаеллан.

— Агов, мала! — гукнув до мене Жучок: — Здуріла, чи що?

— Та хай собі йде… — єхидно кинув Чінчар. Звісно, він не мав за чим жаліти.

Та я, власне, теж. Щойно опинившись на березі, я рвонула за знайомою постаттю, яка вже майже розчинилась у натовпі. Так я пробігла не знати навіть скільки — так і не наздогнавши Кея чи того, хто був так убивчо на нього схожий. А потім нарешті я збагнула, що не знаю, куди мені йти.

То що ж… Трохи часу в мене було — адже Чінчар збирався відпливати, лише коли смеркатиме. Іще трохи поблукавши, я вийшла на чарівний майданчик, оточений кільцем струнких білокам'яних арок, на яких тримався ще й другий ярус аркади, пишно замережаний виноградним пагінням. Посеред майданчика стояла висока альтанка з тонкого кам'яного плетива, в якій на зручній лаві розташувався шляхетний літній добродій. Він мусив бути якимось князем чи володарем — його постава була незмірно владною, а вбрання — дорогим, оздобленим сріблом і коштовностями.

Почувши мої кроки, він статечно обернувся.

— Вітаю, Еллано! — прихильно мовив він. — Ми чекали на тебе.

Я заледве не сіла просто на порохняву бруківку. Чекали? На мене?

— Ви що, заманили мене сюди, підкинувши наживку? Навіщо?

Чоловік зітхнув і вельможним жестом запросив мене присісти навпроти.

— Нам потрібна твоя допомога.

Думаю, мій погляд був достатньо красномовним, бо шляхтич сумно всміхнувся і кивнув:

— Я поясню тобі все. Не знаю, що тобі розповідали про нас… Та, дійсно, ми не люди. Ми — айя, ті, кого ви називаєте духами стихій. Але ми не можемо існувати без людей — без ваших емоцій, прагнень, спогадів… Ви нам потрібні, але все рідше до гавані заходять кораблі, а після тої прикрої пригоди з «Пінною дівою» — і поготів… Ніхто не ступав на цей берег уже більш як десятиліття. Фаеллан вмирає, Еллано…

— Та ну? А що сталося з екіпажем «Діви»? Чи ж не ви довели їх до сказу?

— їх занапастила власна жадоба, — зітхнув князь. — Ми винагороджуємо наших гостей, а їм виявилося замало. Що ж, ми не змогли їм відмовити. Хоч тепер і шкодуємо.

— Тобто… — я силкувалася розібратись, — ви, значить, як би це… харчуєтесь людськими почуттями, так?

Добродій скривджено насупився: