Марина Соколян - Ковдра сновиди

Він оповідав зневажливо-холодній річці та співчутливо похиленим оливам про свої поневіряння, про прагнення знайти найнайважливіше, котре би пояснювало й виправдовувало всі хиби світобудови, про розпачливі пошуки виходу за межі остогидлого будення, облуди й забобонів… Про свою самотність серед дурних і байдужих, про несамовиту надію якщо не отримати відповідь, то бодай дістати запевнення, що відповідь таки існує… Гаян говорив так гаряче, що мимохіть розчулився до сліз. Вражений і схвильований власною сповіддю, він замовк, незряче втупившись перед собою.

— Чудний ти… — задумливо проказав хтось поряд. — І чому ти вирішив, що мене обходять твої проблеми?

Гаян ледве не підстрибнув від несподіванки, але змусив себе поволеньки скосити око вбік. Ага, дійсно, це був саме він… Сьогодні Айну вдягнувся в закочені до колін полотняні штани й синю свитку, яка гарно пасувала до його свавільної золотавої чуприни. Він сидів поруч, але разом з тим його наче й не було — обриси бога губились у мішанці чорних гілок і встеленого кошлатим мохом каміння… Неначе він ще не цілком вирішив, бути тут чи ні.

— Я лише… хотів попросити пробачення, — стиха промовив Гаян. — Із Пришелепка Олаха — та й то кращий би вийшов жрець!

Айну єхидно заусміхався:

— Не нарікай — ти чудово справляєшся! Особливо в тому, що стосується тлумачення моєї волі… Ви, жерці, — істоти цілком самодостатні. Та й взагалі, чому ти думаєш, що мені не однаково?

Тому, що ти образився на мене тоді, у храмі. Тому, що нині говориш зі мною, — хотів був пояснити Гаян. Але стримався. І правильно вчинив.

— Мені давно вже байдуже, — насупився бог. — Я ж не істеричка Лахес. І не чванько Аспарух…

— Аспарух-буревій? — уточнив Гаян. — З Ахелою?

Під час своїх мандрів він проходив повз його храм… чи те, що від нього лишилося. Після котрогось особливо руйнівного тайфуну жителі Ахелою по камінчику розібрали його святилище. А ідола переплавили на «туманний» дзвін, що нині служив за маяк у негоду.

— Буревій, — погодився Айну. — Сефес була наимудрішою: вона просто плюнула на все й пішла з Архади. Аспарух — той лютився, все хотів щось довести, тайфун цей свій нагнав, мовляв, щоби знали… Ну, і догрався.

Гаянові перехопило подих.

— А що з ним сталося?

Айну рвучко розвернувся, вп'явшись у жерця тьмяним поглядом:

— Ти… хочеш знати?

Гаян розгубився. Досі він розраховував, що його бог буде… ну, поблажливим, чи що. Він, якщо чесно, не сприймав його як загрозу — радше, як такий собі курйоз. Надзвичайно цікавий, але разом із тим звичний, домашній… Тепер жерцеві ввижалося щось абсолютно інше — чудне та химерне, як недобрий сон.

Але він таки спромігся кивнути.

І його вмить обступила темрява. Чорна холодна порожнеча. Гаян хотів закричати від ляку, але нараз збагнув, що кричати, власне, нема чим. І нема кому. Усі його чуття заволали від шоку, переплуталися, сплелись у вузол, і зойк розійшовся хвилями світла, розсипався дзеркальною мішаниною колишнього й майбутнього, дійсного і ймовірного…

Гаян підскочив, хапаючи ротом повітря. Айну мстиво позирав на нього, зручно примостившись коло теплого стовбура старої ялиці. Він нині виглядав цілком матеріальним, і таким же вбивчо матеріальним був його глузливий вищир. Гаянові стало соромно. Він ніяково обсмикнувся і присів.

— То, е-е-е… що це було?

— Кхазма, — відповів Айну.

Гаян підняв розгублений погляд. Кхазма? Що це? Хаос? Космос?

— Безодня, — проказав бог. — Початок.

Молодий жрець запустив руку в купу глиці, стиснув її, і руді голочки боляче вп'ялися в долоню. Його ще й досі трусило від звіданого переляку. Хай йому! Такі одкровення не для його, Гаянового, здорового глузду…

— Ми всі походимо звідти, — тихо пояснив Айну, ліниво обскубуючи якусь травинку, — і боги, і ви, людці… Різниця, коли зважити, не така й велика. І всі вертаємось туди, коли вичерпується сила, що примушує нас до… свідомого існування. Ми звемо це «ентропе». Повернення. Ви звете це просто «смерть».

— То Аспарух, він…

— Нема його більше, — зітхнув Айну. — Є, мабуть, щось… Тільки це вже не Аспарух.

— Але чому? Чому так відбувається? Це тому що… зменшується віра?

Айну глузливо пирхнув:

— Це ще дурниці! Щезає, як би це точніше… елемент невпорядкованості. Оце вже не питай чому.

— А чому… — почав був Гаян і затнувся.