Марина Соколян - Ковдра сновиди

Часто — аж занадто часто — він повертався в той лихий день, коли сіра тінь сірого подорожнього впала на Далетову злощасну долю. Він так і не дізнався, ким був той лихий відвідувач. Він шукав мага, який міг би щось пояснити, але маги якось усі разом зникли. Далет не знав, куди котиться відомий йому світ, але міг собі уявити, і від того йому ставало дедалі гірше.

І все ж він знайшов-таки спосіб повернути собі майбутнє…

«…Його розбудив несміливий стуку двері. Далет насилу розліпив запухле око. Кого ще принесла лиха година? Знову стукання — делікатне й бентежне, мов биття сердечка наполоханої пташки… Далет криво всміхнувся. Давно вже ніхто не приходив сюди за пророцтвами — бо ж саме так стукали прохачі… Лихварі стукали інакше, зовсім інакше, й одного разу Далет ледве вибрався живим із рук кредитора, та й то тільки пригадавши тому щось надзвичайно паскудне з його заповітного минулого. Соромно згадати.

Далет спроквола почвалав до дверей. Це ж цікаво, хто ще не знає, що колишній провісник більше не приймає відвідувачів? На порозі — дівчинка років шістнадцяти на вигляд, чорнява, тоненька. Одяг на ній якийсь дивний, мовби знятий із когось удвічі більшого, але погляд… Далет раптом гостро усвідомив, що спав одягнений і вимнувся як ганчірка, що пикою його, похмільною і неголеною, можна ганяти безпритульних псів.

— Вибачте, якщо я невчасно, — проказала дівчинка. — Мені порадив звернутися до вас Абеландер із Труаду.

— А… Хто? — не повірив своїм вухам Далет. — Ти говорила з Труадським Книжником?

Дівчинка коротко кивнула:

— Так. Він сказав, ви можете допомогти… що ви знаєте…

— Он, значить, як, — урвав її колишній провісник. — А чи не казав він, що я вже давно… егм, відійшов від справ?

Мала прикусила губу.

— Ні, нічого такого…

— Ну, то можеш передати йому мої вітання, — гірко проказав Далет. — Хай порадить тобі іншого провісника, котрий іще на щось придатний…

Він хотів був зачинити двері просто перед її розгубленим личком, коли дівчинка благально склала долоні:

— Мені не провісник потрібен! Потрібен хтось, хто знає про Сіру Барту…

Далет судомно зітхнув, притулившись до одвірка.

— Ну, в такому разі, це таки до мене.

Він манірно вклонився, запрошуючи її досередини. У провісниковій округлій хатинці було темно і млосно, дарма що надворі займавсь ясний день. Дівчинка спинилася, нерішуче роззираючись, тож Далет криво всміхнувся й відсмикнув запони з вікна. Краще б він цього не робив — тижнева пиятика перетворила його житло на кублище старого гульвіси — хаосу, котрий, схоже, облаштувався тут зі смаком та комфортом.

Дівчинка гостро зломила брову, а потім, незворушно скинувши зі стільця натюрморт із якихось древніх недоїдків, протерла його рядниною, в якій Далет у спізнілому осяянні впізнав свій парадний убір, і скромно присіла на краєчку.

— У вас, схоже, справи йшли не надто добре… останнім часом?

Не треба бути провидцем, аби зробити такий висновок, сумно подумав Далет. Ні, не треба…

— Минуле нині не в ціні — зітхнув він.

— Справді? - здивувалася дівчинка — А якщо хто втратив пам'ять, чи загубив щось цінне, чи коли неможна довести чиюсь провину або перевірити свідчення? В минулому — всі причини й витоки… Як же без нього?

Далет вражено зиркнув на гостю. Ти диви, яка метка.

— Ну, гаразд… То чого хотів від мене Книжник, — він заплющив очі й глибоко зітхнув: — Еллано?

Дівчинка сполохано кліпнула.

— То ви… все знаєте? Він казав, ви — провісник, і…

Далет запустив пальці в нечесану чуприну, не розплющуючи очей:

— Не знаю, хто я тепер… Ти сиди, не смикайся.

Еллана виструнчилася на стільці.

— Не можна рухатись, коли ви е-е-е… провішуєте?

— Та ні. Ти мені якраз сонце заступаєш, щоби в око не било. Отак, добре, — він якусь хвильку насуплено помовчав. — Ясно. Он, значить, як…

Він розімкнув повіки, і дівчинка злякано стріпнулась під його нетутешнім поглядом.

— Значить, Вартові уже давно тут, — задумливо проказав Далет. — Ось куди, виявляється, поділись маги…

Він зітхнув:

— І твоя матуся, виходить, угоду з ним и уклала.

— А… можна якось цьому зарадити? — дівчинка благально зазирнула йому в очі. Якби ж то вона знала, сердега!