Марина Соколян - Ковдра сновиди

— Знаєте, — якось химерно заусміхався фольклорист, — таки зупинімось: давно вже час чогось перехопити.

Він швиденько рушив до одного з вільних столиків, тягнучи за собою здивованого художника. Щойно вони присіли, як коло столу виник літній добродій з пухким меню та надзвичайною зичливістю на лиці.

— Що, не густо відвідувачів? — запитав Натан, хитро позираючи на господаря.

— Еге, — радо забідкався той: — І чому — не збагну. Райончик же який вигідний — центр, пляж… Ціни в мене — либонь, найнижчі в Месабрі, та й кухар справний… Думаю, може, музику закликати, дівок із тамбуринами? Як гадаєте?

— Обов'яз-ко-во! — пирснув Натан Вара. — Щоби, цей, оживити інтер'єр…

Косо зиркнувши на веселуна-фольклориста, господар подався виконувати замовлення. Готували тут дійсно непогано, хоч особливою оригінальністю асортимент не вирізнявся: такі ж салат із бринзою та свиняча каверма з «лютим» перчиком, що й усюди. Ну та, зрештою, тут було не гірше, ніж деінде. То в чому ж річ?

— Цікава в них назва, — відзначив Натан Вара, кивнувши на меню, де на псевдошкіряній палітурці царювало золотаве тиснення: — «Амброзія».

Барт скептично гмукнув, цмулячи прохолодне винце.

— Частунок, значить, для безсмертних… Ха, не дивина, що з клієнтурою тутечки не склалося!

Натан глянув на нього з якоюсь особливою повагою:

— Ви знаєте койне? Амбротос — дійсно означає «безсмертний». Зумисне такого не придумаєш… Ви знаєте, що це за споруда? Ні? Ось подивіться на тутешні фрески.

Художник роззирнувся. Так… Святково вбрані миряни коло вівтаря, на якому — змія і серп. Далі — люди, що вклякли навколішки з піднятими вгору долонями.

— Це — храм? Храм якогось чергового забутого божества?

— Ну, це ще як сказати. Дивіться далі — на протилежній стіні збереглося ще кілька клаптів.

Дійсно, якраз навпроти входу — витерті, порепані зображення. Та все ж можна розібрати: ті самі люди на колінах, але вже не зовсім ті — коли придивитися, видно, що від них лишилися самі кістяки з черепами. Кістляві руки піднесені вгору, вгорі — темна постать, чия антропоморфність була ймовірною, але не беззаперечною. Над постаттю видно частину надпису — щось там… Παντοκράτωρ.

— «Пантократор» значить «всевладний», — поштивим шепотом переклав Натан. — Імені немає… Просто — Всевладний. А, і до речі, жоден із богів Архади не був усевладним. То як гадаєте — хто це?

Художник ошелешено роззирнувся:

— Доля? Час? — він запнувся. — Смерть?

Натан знизав плечима, мовби визнаючи всі пояснення одразу.

— О! А вони корчму тут розвели. Та ще й бідкаються! Ну люди…

— То що ж це вони, смерті тут вклонялися? — отетеріло мовив Барт. — Наші, так би мовити, пращури?

Натан примружився:

— Смерті? Ну, не певен. Це, швидше, сила, яка має владу над живими, рівно ж як і над мертвими. Я б назвав це ентропією. Ентропе. Повертання.

Барт замислено відставив порожнього келишка.

— Знаєте, я вам таки вдячний.

— За що? — здивувався фольклорист.

— За те, що спершу дозволили попоїсти, — заусміхався Барт, — і лише потім потішили мене оповіддю про такі своєрідні вірування наших предків. Якби навпаки, апетит був би вже не той. Ні, геть не той.

Натан тихо засміявся.

— А, бачте! Ніде нема поваги до минулого. Бо воно має неприємну здатність псувати людям апетит… То як, трохи підживилися? Йдемо далі?

Барт підвівся, відставивши важкий кований стілець.

— Так, я хотів був іще дещо вам показати тут в околиці. Теж досить-таки макабричне, раз уже настрій є… і нема апетиту. Чи ви бачили коли колодязь сновідника?

— Ну, я чув, що є… такий звичай. Але справді, ходім подивимось.

Вийшовши з корчми для безсмертних, художник упевнено повів свого приятеля знайомою йому, хоч і трохи химерною дорогою. Те, що він шукав, не належало до переліку туристичних принад, тож і шлях туди був чарівно невторованим — за що, власне, Барт і любив це місце. Просочившись між столиками літньої кав'ярні та тужавими поглядами її завсідників, пройшовши вузьким провулком, куди не виходило жодне вікно, вони невдовзі випірнули до забраної старовинними ґратами хвіртки. За нею виднівся тісний мощений дворик.

— Нам — сюди, — змовницьки прошепотів Барт. — От лише тут завжди зачинено. Але дивіться, яка штука!

Він торкнувся рукою тяжкої залізної засувки:

— Бачите — засувка… Чи не дивно: вона розміщена тут, назовні, отже, вона не стільки заважає ввійти, скільки — вийти. Кому, хотів би я знати?