Марина Соколян - Ковдра сновиди

Виявилося, селище маджнун — зовсім неподалік. Я сподівалась на це, тікаючи з табору. Тільки от я не думала, що їх так мало! Троє чоловіків, четверо чи п'ятеро жінок, кілька верблюдів і віслючок… Плем'я, котрого боялись і котре ненавиділи в усій землі Сахнех, нині ледь животіло, змушене ховатися від людей у найлютішому куточку пустелі. Ще кілька років, і я, можливо, не застала б тут нікого.

— Знав, що застану вас тут! — пролунав над Бартовим вухом знайомий голос. — Естетів легко передбачити! Слід просто знайти кав'ярню, звідки відкривається найбільш запаморочливий краєвид — і можна бути певним, що ви сидите саме там!

Барт засміявся й повагом відклав течку з цупкими альбомними аркушами.

— Доброго ранку, Натане! Страшна штука — дедукція. Правда, ви не цілком вгадали. Краєвид — так, але найголовніше — тут готують найкращу каву по-бедестанськи.

Натан Вара присів поряд і допитливо зазирнув у Бартове горнятко:

— По-бедестанськи? Це ж як? З мускусом, трояндовим маслом і анашею, розігріте на лоні чарівної невільниці?

Барт вражено струснув головою:

— Ого, то ви теж — поціновувач? Замовимо ще?

— Чом би й ні? — розсміявся Натан. — Я якраз маю до вас ділову розмову. Отож, як знавці східної культури поговоримо, манірно сьорбаючи оте ваше гірке вариво… Хоча, власне кажучи, у Бедестані п'ють радше чай, аніж каву…

— Не прискіпуйтесь! — відмахнувся Барт. — Надто гарний ранок як для спростування помилок історії!

— І то правда, — зітхнув Натан, розкошуючи в лагідному промінні ранкового сонця.

Краєвид тут і справді був надзвичайний: пригірок, на вершечку якого примостилась кав'ярня, стрімко спускався до узбережжя, покраяного розгалуженнями причалів і руїнами фортечних мурів. Далі, за вигином месабрської бухти, здіймалися блакитні пагорби й гостроверхі обриси далеких Страджан. Море, мовби закохана юнка, вбралося в улюблені Бартові кольори: сріблястий і молочно-волошковий.

— То що у вас за справа? — поцікавився Барт, щойно йому та Натанові принесли дрібнесенькі горнятка, які курилися терпкою, запашною бадьорістю.

Фольклорист побожно вказав на течку з ескізами:

— Ви дозволите?

Художник кивнув, передаючи приятелеві стос малюнків — усе, що він створив у Месабрі цього літа. Комусь іншому він би, може, й не дав своїх малюнків на поталу, але Натан… Бартові подобалося спостерігати, як той роздивляється зображення — зі смутною втіхою, мовби давні сімейні фотографії.

— Те, що мені подобається у ваших роботах, — замислено промовив Натан Вара, — це сюжетність і такий особливий настрій… Я назвав би його тугою за невимовним. Так, саме це… Туга за тим, для чого людство не винайшло відповідних слів, так і не зумівши знайти йому місце у стрункій будові буденності. Ну от, знов мене кудись занесло — і то в такий гарний ранок!

— Та ні, продовжуйте, — всміхнувся Барт: — Мені цікаво — це ж про мене!

— Хіба про вас? — єхидно вищирився Натан. — Я ж про ваші роботи. Ну от, скажімо, цей малюнок… Ви привезли його з Ахелою, чи не так? Ще казали, що там мальовничі руїни… Тут у вас рештки аркади й обеліск — повалений обеліск, на якому сидить, опустивши погляд, втомлена бабця з маленьким козеням на колінах. Ви розумієте, що це — алегорія?

— Хто — оця стара куріпка?

— Та ну вас! — дратівливо відмахнувся Натан. — Не бабця — вся композиція. Наче історія на рештках минувшини з безборонним іще майбутнім на руках…

— Так ось чого вона туди сіла! — зрадів Барт: — Щоби служити допитливим подорожнім за алегорію!

Натан осудливо хитнув головою:

— Не намагайтеся здаватись цинічнішим, ніж ви є.

— А ви, — Барт підняв вказівного пальця, — ви — не намагайтеся вимовити моє невимовне!

— Ну… квити. Не буду. Дозволите запитання? У вас тут багато ескізів, на яких зображені руїни. Скажіть, що саме вас у них приваблює?

Художник замислився, притримуючи горнятко з кавою коло вуст. Нарешті він вдихнув духмяну пару, трохи дратівливо знизавши плечима:

— Ніколи не вмів формулювати такі речі словами… Всі мої відповіді там, — він кивнув на течку. — Але якщо спробувати… Ну, напевне, для мене це наче як магія…

— Тобто? — Натан ледь не перекинув столика, нахилившись уперед, аби не пропустити жодного звуку.

Барт Антолій мрійливо усміхнувся:

— Це — наче розбиті шкаралупки, з яких випурхнув фенікс… Ще зберігають спогади — відбитки свого чарівного вмісту.

Фольклорист примружився: