Марина Соколян - Ковдра сновиди

— О, а ви казали — не вмієте! Цікаво… Значить, ви гадаєте, що руйнування порядку — це і є магія?

Барт Антолій здивовано кліпнув:

— Такого я не казав! Крім того, нам же точно відомо, що спричинило ці катаклізми. Приморська війна, сельджабська навала…

Натан засмучено кивнув:

— Авжеж… Ви теж помітили цю прикру тенденцію? Нова влада, нова сила, що захоплює чужу землю, намагається дискредитувати або знищити культурні надбання попередньої епохи. Під час Приморської війни постраждали не лише будови: завойовники начебто поклали собі за мету знищувати всіх тих, хто мав якийсь духовний авторитет — служителів культу, магів, віщунів. Таке складається враження, що це була не стільки війна, скільки вбивство на замовлення.

Барт відставив горнятко, піднявши на приятеля дещо сполоханий погляд:

— На чиє замовлення? Ви так говорите, що навіть мені стає лячно! Пригадуються різноманітні всесвітні змови та інше параноїдальне жахіття.

— Чиє замовлення? — Натан незатишно пересмикнув плечима. — Якщо я вам розкажу про свої підозри, ви вирішите, що я нарешті таки посунувся глуздом…

— Як на мене, — розсміявся Барт, — то божеволійте собі на здоров'я! Чого-чого, а здорового глузду в нас нині зовсім не бракує.

— Отож-бо й воно! — зітхнув Натан. — Проте мені іноді здається — ті чи… те, що спричинило ці зміни, виграло, але не остаточно… Ще не остаточно. От із цим якраз і пов'язана моя до вас ділова пропозиція. Наразі я завершую роботу над своєю монографією, і так сталося, що ваші роботи надзвичайно близькі мені за духом. Ви не заперечуватимете, якщо я візьму кілька ваших робіт для оформлення книжки? Я майже певен, що зможу домовитись про гонорар… То як вам ідея?

Барт примружився: сонце вже видерлось досить високо, і йому довелося притулити долоню до чола, аби бачити обличчя свого візаві.

— Ви знаєте, — повагом проказав він, — У мене чомусь таке враження, що ви рекрутуєте добровольців для партизанської війни… Проти кого, Натане?

Фольклорист стиха розсміявся:

— Проти нудьги, друже. Проти отого — як ви сказали? — здорового глузду.

Чутки про війну дістались Евдейї на другий тиждень по тому, як гострі дзьоби гурабів — сельджабських кораблів-круків — торкнулися південного узбережжя Архади. Спершу евдейці не хотіли вірити, і староста наполегливо радив Гаяну закласти богові щедру жертву в особі необачного купця, який приніс лиху вістку. Потім, коли в долину посунули юрби втікачів з узбережжя, евдейці миттю змінили невір'я на паніку. Пан кмет знову занадився до святилища, прагнучи неодмінно когось пожертвувати, і Гаянові все тяжче було переконувати мирян у беззмістовності подібної практики. Миряни, втім, продовжували нести до храму клунки і глечики, благально зазирати в очі й вимагати обґрунтованих запевнень у порятунку. їм не було куди тікати: з одного боку були сельджаби, які вже зруйнували Ахелой і наразі штурмували Мессаламбрію, а з іншого — гори, де можна було вижити, але аж ніяк не жити. Труад же був надто далеко, щоби надати збройну підтримку… За таких умов люди готові були запропонувати віру і владу будь-кому, але Гаян не бажав такого щастя навіть задурно. Тому він за першої-ліпшої оказії тікав у гори й там, засівши на узвишші, намагався розгледіти далеке узбережжя й сельджабські кораблі.

Напередодні Гаян мав досить-таки незатишну розмову зі своїм богом.

— Чому ви не готуєтеся до захисту? — дивувавсь Айну. — Чому не озброюєте людей, не тренуєтесь до бою?

— Ніхто не знає як, — розпачливо мовив Гаян. — Ми — вівчарі, а не воїни! Крім того, чи є в нас шанси? Якщо не встояв Ахелой з його гарнізоном, якщо вже майже впала Массаламбрія з її ровами й мурами? От скажи, як гадаєш, чи зможемо ми відстояти Евдейю?

Айну пригнічено мовчав. Гаяна гірко вразила ця відповідь, хоч він, власне, і чекав на неї. Він таки сподівався, що бог заперечить, переконає, пообіцяє, що все буде гаразд. А той мовчав… Отож, єдине, що лишалося — кидати все й тікати, намагатися перечекати навалу в горах? Поневірятись, лякатися кожного звуку, бачити, як гинуть від негоди й голоду найслабші? Від Евдейї ж тим часом лишиться хіба спустошене згарище.

— Авжеж, спустошене згарище… — промовив бог, озиваючись на Гаяновове мовчазне ремство.

Молодий жрець аж підкинувся — голос Айну відлунював туманним дзвоном, глухо й тоскно, мов по загиблім.

— Але я міг би… — почав був Айну, та Гаян відразу ж урвав його: