Юрій Винничук - Цензор снів

— То вони полюють за цією книгою? Чим же вона така цінна?

— Там чимало наукових відкриттів, які випереджають нашу епоху. Мало того, що за одними формулами можна обіграти будь-яке казино, за іншими можна переміщувати предмети й тіла зі швидкістю світла. Одне слово, там багато чого, всього й не перерахуєш. Для країн, що ведуть війну, — неоціненний скарб.

— Яким же чином вона потрапила до тебе?

— За нею почали полювати ще перед війною. Аґенти гестапо і НКВС. Було кілька таємних проникнень у помешкання професорів. З книгою до каварні вчені більше не з’являлися і ховали її так, що про місце схову знало тільки двоє з них. Коли почалась війна, більшість професорів залишилась у Львові. Станіслав Улям встиг виїхати до Америки ще перед початком війни. Качмар пішов до війська, його як офіцера чекав російський полон. Професори поширили звістку, що книгу забрав з собою Улям. Насправді вона зберігалася в Качмара, йдучи на фронт, він передав її моєму чоловікові. Ну, а далі ти знаєш.

— Як же вони довідалися, що книга в тебе?

— Не думаю, що на ту пору, коли ми вирішили утікати, вони щось знали. Інакше б нас затримали раніше. Вони просто стежили за всіма, хто мав стосунок з математичним колом. Ми вибралися так, ніби їдемо кататися на лижвах. Однак, коли ми сіли в трускавецький потяг, за нами стежили два підозрілі типи. З вигляду і мови львів’яни. Нам ледве вдалося від них відірватися. Але, коли прикордонники застрелили мого Марка, в його наплічнику мусили виявити шкіряний футляр з витисненим написом «Книга Шкоцька». Футляр був важкенький, а мій наплічник і так відтягував плечі. То я й віддала йому. Так що вони не сумніваються, що книга, в мене.

В Сяноку ми пробули понад півроку, я погодився стати вчителем танців, Кулюс вів уроки столярки для хлопців, Ірма-Орися викладала математику і фізику. Я не педалював наших стосунків з Ірмою, мені після смерті Ріти було неймовірно самотньо, і я горнувся до Ірми, але жодних спроб зближення, навіть такого, як у Сопоті, не робив. Вона теж. У ній, мабуть, ще жевріло почуття образи через моє зникнення, а ще туга за батьками. Зрештою, вона часу не гаяла і писала листи в усі німецькі установи, прохаючи вплинути на совєтську владу, щоб ті випустили подружжя Ґредлів, підданих Австрії, а отже, підданих Райху. Спочатку совєти повідомляли, що нікого такого не затримували, але врешті німці їх дотиснули, й вони визнали, що є такі. Але справа все одно гальмувала.

В Сяноку було нам цілком затишно, однак тривога все ж давала про себе знати, близькість кордону з большевиками й імовірність появи їхніх агентів висіла у повітрі. Я усвідомлював, що Кисіль і генерал не безконечно будуть очікувати від мене звістки й рано чи пізно почнуть діяти. А незабаром Ірма прибігла до мене на урок і повідомила, що знову бачила тих самих двох типів, які стежили за ними у потязі. Залишатися в Сяноку було ризиковано. Вночі Ірма виїхала до Кракова. Наступного дня я побачив тих нишпорок, які шукали Ірму. Один з них мав насмішкуватий вигляд, мовби все, що його оточувало, не вартувало доброго слова, і, вочевидь, керував тим другим, що був типовим вайлом. Вони побували у нашій школі й намагалися розпитати, чи була тут Ірма, білявка, але Ірма, прибувши до Сянока, першим ділом відвідала фризієрню і помалювалася на попелястий колір, так що ніхто їм нічим допомогти не міг. Мені цікаво було, що то за типи, і я сам підійшов до них, та повідомив, що шукаю ту саму особу. Я це зробив і тому, що про мене вони так і так мусили знати від того, хто їх послав, і було б дивним, якби я з ними не вийшов на зв’язок. Надто, що це теж, мабуть, було їхнім завданням: перевірити, чим я займаюся і як просунулися пошуки дівчини. Типи вдали, що дуже втішені, бо авжеж — вони про мене чули й хотіли б довідатися чогось більше. Я потягнув їх на пиво і розповів, як розшукував Ірму по всіх маленьких містечках, обійшов усі прикордонні села з німецького боку, але ніде не було її ані сліду. Аж оце кілька днів тому мені повідомили про могилу в лісі, яка з’явилася приблизно в той час, коли Ґредлі переходили кордон. Цілком можливо, що дівчину було поранено і вона загинула. Обидва нишпорки, одного звали Андрієм, а другого Левком, дуже втішилися цій новині й почали з’ясовувати, де саме може бути та могила. Я намалював їм план, посилаючись на те, що мені розповідали про цю могилу, і вони загорілися відразу й перевірити. Я сказав, що піти і ними не можу, бо зайнятий у школі, хіба б вони зачекали, але їм надто горіло, тож чимдуж поквапилися до того села.