Юрій Винничук - Цензор снів

— Не думаю, що фах летуна або фордансера придасться.

— Гм... але танці... танців можна вчити. У будь-якому випадку дітей треба чимось зайняти. Зайдіть пізніше, я пораджуся.

Гімназія в Сяноку містилася на Ягеллонській

Гімназія містилася на Ягеллонській. Ірму я побачив на подвір’ї, вона в товаристві дітей годувала синиць. Нічого не змінилося у її поставі, так, мовби лише вчора ми розлучилися у Сопоті. Нарешті вона обернулася й, побачивши мене, заклякла.

«Здивування на її обличчі поступається місцем гніву, який раптом змінює глумлива посмішка в кутику вуст. Вона не рухається з місця і бореться сама з собою, принаймні йому так здається, бо саме так дивляться на когось, хто раптово зник і не давав тривалий час про себе знати. Про що вона може з ним розмовляти? Вона вже змирилася з тим, що є. Вона втратила чоловіка, за якого вийшла заміж, бо так хотіли батьки, бо так вимагали неписані приписи їхнього кола, а той, кого вона полюбила, зрадив і тепер стоїть перед нею, переступає з ноги на ногу і не насмілюється підійти. Вона відчуває, що їй забракне слів, якщо він з нею заговорить, хоча так багато хотілося б сказати, але невтолене кохання з часом може перетворитися на образу. І вона не рухається з місця, хоча знає, що згідливих доля веде за собою, відчиняючи різні двері на вибір, а впертих тягне лише в одні двері. І врешті-решт все буде так, як буде, а не інакше, хоч би як вона прикидалася брилою льоду. Але ось він нарешті робить крок назустріч і проказує: «Сервус». «Сервус», — відповідає вона, але глумлива посмішка не зникає. «Нам треба поговорити», — каже він. «Говоріть». — «Ми вже на “ви”?» — «А були на "ти"?» — «Один раз були під час грому і блискавки». — «То було так давно». Навіщо він про це згадує? Вона й так пам’ятає, пам’ятає все до дрібниць, але нізащо у світі не хотіла б йому в цьому признатися. «Можна вас запросити на каву?» — каже він доволі несміливо, наче бачить » уперше, і їй стає його шкода, в голові миготять різні божевільні версії, чому сталося так, а не інакше, але вона їх усі відкидає, не вірячи в жодну з них. «А без кави не вийде?» Вона бореться сама з собою і першою поступатись не хоче. Він знав, що буде непросто, але не знав, що аж так непросто.

— Шеф, — гукає Кулюс, мабуть, здогадуючись, що розмова затягнеться. — Піду погуляю. За години дві прийду.

«Ходімо, — каже він. — Це стосується ваших батьків». І вона враз спалахує: «Що з ними?» Вона не знає, що з ними, вона бачила, що батьки попали у руки прикордонникам, але на той трафунок мали наготовлену версію: заблукали. Ніщо в їхньому одязі не повинно було зраджувати втікачів, речей з собою не мали, окрім тих, які зазвичай туристи беруть із собою в гори. Ірма з чоловіком рушили далі, але нарвалися на другу стежу, по них відкрили вогонь, вони бігли навмання, все вгору та вгору, мов очманілі, аж поки вона не почула валування собак і крик свого чоловіка, зупинилася, побачила, як він котиться з гори, як тіло його б’ється об кам’яні виступи й безвільно змахує руками. І тоді вона побігла далі.

Він бере її за руку і тягне до каварні, що вабить барвистою рекламою «Cukiernia-Restauracja Zygmunta Peszkowskiego», вона більше не опирається. Вони займають столик біля вікна, він замовляє каву і струдлі, а тоді розповідає все, що знає, і про Ріту теж. Вона ховає обличчя в долонях, крізь пальці просочуються сльози, хвилину сидить непорушно, без слів. Потім опускає руки й дивиться на нього. «І що тепер?» — «Доки нони не знатимуть, що я тебе... вас відшукала, доти батьки у безпеці. І ви теж». — «Але доки це може тягнутися? Рік, два... десять? Я буду ховатися, а батьки сидітимуть у тюрмі?» — «Добувши гроші, вони їх уже не випустять. Думаю, це розуміють і ваші батьки. І, гадаю, вони знають, що коли ви зголоситеся, то потрапите у смертельну небезпеку».

Вони п’ють каву, і кожен думає про своє. Йому хочеться пояснити їй, чому він пропав і не давав про себе знати, їй хочеться запитати, чому він пропав і не давав про себе знати, але жоден з них на це не відважується. Натомість вона каже вдавано ображеним тоном: «Перестань мені викати». — «Добре». — «Коли я відірвалася від погоні, то не могла ще зорієнтуватися, де я. Я чула гавкіт собак і боялася, що мене наздоженуть. Далі я згори збігала вниз, там була річечка, мені здалося, що вона замерзла, була присипана снігом. Я ступила на сніг і провалилася по коліна у зимну воду. Але я не зупинялася. Я бігла, часто падала, мене пронизував біль у нозі. Я не знала, що з нею. Надвечір потрапила в село над самим Сяном. І якраз вчасно, бо там уже зібралися втікачі й готувалися перепливати ріку човном, я впросилася до них. Заплатила. Потім я намагалася від них не відставати, але нога дуже боліла, я кульгала, і вони пішли далі, а я добрела до села. Стала питати лікаря. Знайшла. Він наклав мені компрес, тугу пов’язку і заборонив ступати на цю ногу, потім дав мені милицю і, підтримуючи, завів до хати, де жило двоє старих людей. Мене морозило, я цокотіла зубами. Господиня стягнула з мене мокрі штани, роззула. Вбрала на ноги теплі вовняні шкарпетки і сказала лізти на піч. Там сушилося зерно. Господар накрив мене кожухом. Жінка напоїла гарячим молоком, і я заснула, відчуваючи, як пітнію. Коли прокинулася, був ранок. Старий притулив мені до вуст пляшку і наказав одним духом випити. То було щось міцне й на травах. Гіркавий присмак. Я випила і відразу знову провалилася в сон, вкриваючись рясним потом, а, прокинувшись, уже не пітніла і мене не морозило. Я чулася значно краще. «От і добре, — сказала господиня, — застуду треба чавити відразу». Я пожила в них тиждень, а тоді заїхала сюди. У мене є документ, що я Орися Гординська. Мусиш так мене називати».