Юрій Винничук - Цензор снів

Тут вона вперше усміхається вже без глуму. Усміхається і дивиться йому в очі й думає, чи здогадається він, чого вона від нього прагне, чи ні. Але він ховає свій погляд, він не впевнений, що це час для якихось тлумачень, коли він тільки сьогодні поховав Ріту. Правда, вона теж зазнала втрати, і хтозна, чи не кохала свого чоловіка. Може, й зараз кохає, може, сподівається, що він вижив. Але ні, не сподівається, адже він сам переказав їй слова Кисіля, хоча той міг і збрехати. Та коли він підводить голову, то бачить, що вона все ще дивиться на нього і чогось чекає. «Коли ти повернулася до Львова зі Швайцарії?» — запитує нарешті й бачить, як її вуста здригнулися. «Наприкінці травня. Ми затрималися». — «То я вже о тій порі був за ґратами». Вона здивована: «За ґратами?», він розповідає, нічого не приховуючи, вона уважно слухає. «Потім, коли вийшов, — каже він, — я зустрів твого батька у «Віденці», і він повідомив, що ти вийшла заміж. Він не казав, що бачив мене?» — «Що з того, що казав... Коли ми приїхали, я намагалася розвідати щось про тебе. Написала в аероклуб у Ґданськ. Там нічого не знали. В Сопоті тебе теж не було, сказали, що ти зник раптово, нікого не попередивши. Перша звістка про тебе дійшла до мене від мого батька. Але тоді вже було... — вона видихнула повітря, пригубила каву й докінчила: — по всьому...» Вона не має бажання розповідати про весь драматизм свого шлюбу, не хоче, щоб їй співчували, але вона чується неймовірно самотньою, їй хочеться комусь висповідатися, до когось пригорнутися, та тільки не сьогодні. Вона водить пальцем по столу, розмащуючи краплину кави, від чого та краплина стає схожою на квітку, маленьку червону квіточку. Вона зосталась сама, і єдина людина, яка їй по-справжньому близька сидить навпроти. їй хотілося запитати, чи він любив Ріту, але вона нізащо цього не бути питати, нізащо, принаймні не зараз. Далі вона пробує уявити собі їхню розмову, якби Ріта не загинула, а була б тут, все було б так само, чи якось інакше, ще холодніше...»

Коли я повернувся до Левка, він ніяк не міг второпати, що то все мало означати, я йому коротко розповів і сказав, що нам найкраще утікати до німців, бо тут нам спокою не дадуть. Левко теж зрозумів, що нова влада не для нас. Ми поналивали в гумові грілки самогону, решту закопали на городі, а раненько біля шостої вирушили в дорогу. Та недалеко зайшли. У кінці вулиці нас чекав «бобик», у ньому сидів полковник Скворцов і водій.

— Куди, пацани? — засміявся він. — На рибу? А вудочки де? Сідайте, підвезем.

Ми сіли, і повезли нас на Дзєржинського, де чекав сам генерал-лейтенант Окунєв у своєму кабінеті. Я чесно отетерів, щоб аж такі люди нами цікавилися? Скворцов пояснив нам культурно, взявши за вуха і методично покручуючи, що обдурити його ще нікому не вдалося. Ми клялися на чім світ, що й не збиралися, а він посміювався і далі крутив. Дорогою зупинила наше авто постова міліціянтка, яка регулювала рух.

— Дакумєнти папрашу.

Скворцов, уважно обстеживши її напнуті перса, запитав з усмішкою:

— Зачем тебе наши дакумєнти?

Але дівка насупилася і гаркнула:

— Павтаряю в паслєдній раз: дакумєнти!

Однак Скворцов, видно, мав цього дня грайливий настрій:

— А єслі нє дам?

За мить міліціянтка скинула з плеча гвинтівку:

— Давай, йоб тваю мать, ілі стрелять буду!

— Маладєц, девочка! — похвалив Скворцов і кивнув водію, щоб дав документи, а потім всю дорогу нахвалював її і обіцяв забрати до себе.

Не знаю, як Левко, а я відчував небувалий душевний трепет, коли заходив до цієї установи, про яку в нас у тюрмі легенди розповідали. Ми піднялися сходами, нас завели до кабінету, в якому були шкіряні фотелі й великий дубовий стіл. Полковник сказав, щоб ми навіть не сміли сідати, і ми слухняно собі стояли. Врешті з’явився сам генерал. Він оглянув нас з голови до ніг, тоді сказав полковникові, щоб той вийшов. Полковникові це не дуже сподобалося, але послухав. Коли за ним двері зачинилися, генерал сказав, що на нас покладають завдання державної ваги. Нам доручено простежити за одним сімейством, яке за годину сяде у потяг на Самбір. Він описав цих людей і вручив квитки. Ми не повинні нічого робити, лише за ними стежити і слухати, про що вони говорять і які мають плани. І як тільки вони десь зупиняться, відразу повідомити місцеве відділення НКВС.

— Всьо панятна? — перепитав він, зиркаючи на нас грізно з-під кудлатих брів. — Нікакой атсєбятіни! І штоб нікаму ні гу-гу!