Юрій Винничук: Легенди Львова

Колись село Голоско не було з багатих. Сама природа подбала, щоб людям жилося без меду — густі ліси і кам’янисті пагорби не дозволяли розкинутися колосистим нивам, а тому одразу за селом жовтіли великі клаптики поля, які визволили з каміння. Таких клаптиків було багато, а до найвіддаленіших треба було йти навіть годину.

Один такий наділ мала і бідна вдова, що жила під лісом з малою дочкою. Жінка важко працювала в наймах, а дівчинка поралася в городі та доглядала курей, качок. Надійшла пора, коли треба вже збіжжя збирати. На щастя вродило так буйно, як ніколи. Усе село тішилося з того. Тільки бідній вдові було не до втіхи, бо зненацька розхворілася і мусіла злягти.

— Що ж воно буде з нашим збіжжям? — журилася вдова, дивлячись, як усі в селі радісно збирають врожай і возять до дворів пишні снопи.

— Не бідкайтесь, мамо, — озвалася раптом мала. — Я й сама впораюся.

— Та куди ж тобі такій малій? Ти й серпа ніколи не тримала в руках.

— А от і тримала. Я ж серпом кропиву жала для курей!

— Ет, зрівняла… Скільки там тої кропиви. Ох-ох-ох… Може, хтось із сусідів змилосердиться, то поможе. Але мусять наперед на свому полі закінчити, а потім ще й змолотити, бо погода непевна. Нині парить, а завтра, дивися, і злива хлюпне. Тим часом зерно й висипеться…

— А от я спробую, яка з мене жниця — сказала дівчинка і, взявши серпа та збанок молока з хлібом, подалася в поле.

Зерно вже починало осипатися. Ще день-два і пізно буде жати.

— Не піду звідси, доки всього не вижну, — пообіцяла собі дівчинка і взялася до роботи.

Але малі ручки не звикли до тяжкої праці, а худенька спинка скоро заболіла. Дівчинка час від часу випростовувалася, щоб перепочити. Ось уже й сонце закотилося і почало сутеніти. Уже ані душі в полі не видно. Одна дівчинка — жне, а до кінця ще дуже далеко. Руки втомилися так, що вона й не чує їх, мов задеревіли, а ноги не слухають, підкошуються під нею, і не раз поколола голі колінця об гостру стерню.

— Ніхто мені не поможе, — заплакала вона. — Хіба темная нічка.

А тут саме повз неї проходила Серпнева Ніч — висока темноволоса пані в розкішній синій, мов нічне небо, сукні.

— О, то ти і вночі працюєш? — здивувалася вона. — Багато чого я бачила на цім світі. Бачила, як уночі гуляють чи крадуть, але щоб ниву жали — такого я не бачила. Та ще хто жне — отаке мацьопство?

— А що ж я мала робити, коли матуся захворіла, а колос вже осипається?

— Ну-ну, не журися. Як я вже коло тебе, то поможу.

З тими словами Серпнева Ніч взяла серпа і жваво пустилася до праці, що не встигло ще й на світ благословитися, а вже хліб весь лежав у снопах та скиртах.

— Ну, от і все, — сказала Серпнева Ніч. — А мені пора. Зараз сонце зійде.

— Ой, пані, як я вам дякую! Візьміть хоч на пам'ять оці колоски.

Серпнева Ніч узяла жмут буйного колосся, підкинула його вгору і обсипала ними свою сукню. І коли вона відходила, дівчинка побачила, як колоски замиготіли золотими лелітками.

З тієї саме пори Серпнева Ніч над Галичиною виблискує незвичайно яскравим сяйвом зір.

Колись там, де зараз Кульпарків, знаходилося урочище Папороть. Тут било два джерела, з яких брала свій початок річка Сорока, яка впадає в Полтву. А жив тут на хутірці смолокур зі своєю жінкою.

Одного разу увечері хтось постукав до них у двері. Господар відчинив і побачив дідуся, який шукав нічлігу.

Старого пустили до хати, нагодували чим Бог послав і спати поклали. А вранці прокинулися господарі в замку, що аж тріщав від усілякого багатства. А дідуся і слід пропав.

Зажили вони тоді, як справжні князі. Та минув рік, і такого самого вечора хтось постукав до замкових воріт. Сторож протер заспані очі й, ліниво позіхаючи, гукнув:

— Хто там?

— Старий подорожній просить нічлігу.

— Зараз, — буркнув сторож, — піду спитаю дідича.

Поплуганився він до покоїв, де господарі якраз мостилися спати.

— Пане! Агов пане?

— А що таке?

— Там якийсь старигань просить нічлігу!

— Жени його до дідьчої матері! То не заїзд, а замок!.. Хоча, можеш йому дати що там після вечері лишилося.

Сторож узяв у банячок недоїдки, виніс до брами і, прочинивши віконце.

— Пани сказали, аби ви йшли собі де-інде. А тут маєте трохи перекусити. Наставте шапку.

Старий скинув шапку, сторож влив йому якоїсь бовтанки і затріснув віконце.