Юрій Винничук: Легенди Львова

— Коли поставиш замок на тій горі, то не візьме його ніяка сила, — запевнювали жерці.

Король послухався і звелів скликати зі всіх околиць майстрів, звезти каміння й колоди. Але почали творитися якісь дива: що вони позвозять те все, то за ніч воно пропаде.

Жерці задумались і довго шукали причини, аж поки за допомогою чарів не знайшли вихід:

— Треба знайти дитину, в якої ніколи не було батька, вбити її і кров'ю скропити гору. Отоді вже замок стане і стоятиме віки.

Король послав гінців на всі сторони, аби вони шукали дитину без батька. І от один загін тих гінців, проїжджаючи попри якесь село, помітив дітей, котрі гралися в перегони. Один хлопчина гукнув іншому:

— Ти, байстрюче! Ніколи мене не доженеш!

Вояки під'їхали ближче і розпитали хлопця, з ким він живе та чи є у нього батьки. Хлопець мав лише маму, а батька не знав. Гінці взяли його з собою і поїхали ще до його матері. А та сказала їм, що й сама не знає, як сталося, що вона завагітніла, бо не була заміжньою.

— Ми заберемо твого сина на службу до короля, — сказали гінці і, не зважаючи на материнські сльози, рушили додому.

Вранці наступного дня, вони прибули до Городища. Людей зібралося видимо-невидимо, бо всі хотіли бачити, як будуть кропити кров'ю гору. Коли хлопчика підвели до короля, він спитав:

— Чому стільки людей зібралося?

— А це тому, що ми не могли збудувати замок на горі й треба її скропити кров'ю безбатченка.

— Хто ж вам таке порадив?

— Мої жерці, — відказав король.

— Я хочу поговорити з ними.

Король велів жерцям наблизитись, а хлопець сказав:

— Пане мій, твої жреці — звичайні собі люди і перед їхніми очима зачинено тайни землі. Вони думають, що вони зрячі, а насправді — сліпі.

— Ти можеш це довести? — спитав король.

— Можу. Нехай вони скажуть, що знаходиться тут під землею?

— Ми не знаєм, — розвели руками жерці.

— Під землею б'є джерело, — сказав хлопчик. — Розкопайте і побачите.

Тут же розкопано було землю і на глибині людського зросту відшукали джерело.

— Скажіть тепер, що знаходиться у тім джерелі? — знову спитав хлопчик, але жерці й на це нічого не відповіли. — Тоді я вам скажу. Там, на дні джерела — два казана.

І справді, щойно розпорпали намул, то виявили два казана.

— А що в тих казанах? — спитав хлопчик. Жерці мовчазно похитали головами.

— В казанах сувої полотна.

Казани витягли з намулу і побачили в них сувої полотна.

— Тепер скажіть мені, що загорнуто в цім полотні, — спитав хлопчик у жерців.

— Не знаємо.

— В сувоях лежать два змія. Один білий, а другий червоний. Розгорніть їх.

Сувої розгорнули й побачили там двох зміїв, котрі міцно спали. Хлопчик хлюпнув на них водою, змії прокинулись і почали битися. Спочатку перемагав білий, а червоний силою поступався, але ось врешті вони обоє злетіли в небо і там червоний з такою силою вдарив білого, що той скрутився і почав падати на землю. Коли він упав, то розтікся намулом. Червоний змій злетів високо високо і щез у хмарах.

Коли ж усі присутні опустили голови, то не побачили ані казанів, ані сувоїв полотна.

— Пане мій — звернувся хлопець до короля, — нехай твої жерці розтлумачать те, що вони бачили.

— Можете пояснити все це? — спитав король. Але жерці сумно захитали головами.

— Тоді я скажу, пане мій. Білий змій це ви, королю, а червоний змій — це народ, над яким ти хотів завладарювати. Але ти ніколи цього не зможеш зробити і ніколи замку не збудуєш на нашій землі. А якщо будеш вперто намагатися свій намір здійснити, то загинеш. Тому раджу тобі повернутися туди, звідки ти прийшов, а ми самі тут збудуємо для себе замок. Лише не на Городищі, а на сусідній горі.

Король замислився і побачив, що в словах хлопця є багато правди.

— Що скажете? — спитав у жерців.

— Ми не помилилися, коли сказали шукати безбатченка. Він нам виявив, чому нам ніколи тут не збудувати замку. Мусимо його послухати.

І король звелів своїм людям лаштуватися в дорогу. Перед тим, як від'їхати, спитав у хлопця:

— Скажи мені, як тебе звати і хто твій батько?

— Батько мій золоторогий тур і звати мене Туром на честь мого батька. А він є покровителем нашої землі.

Коли король поїхав ні з чим, місцеві мешканці вибрали хлопця своїм королем і збудували замок на горі, що стояла поруч Городища і котру згодом прозвали Туриця.

1911 року сталася чудернацька пригода: по Львову ходив кінь у пір'ї. А трапилось ось що. До одної ресторації під'їхала фура, повна бочок з вином. Одна бочка випала й розбилась, а вино витекло на бруківку. Поки бочки розвантажували, кінь собі добряче того вина нахлебтався.